Руйнувати систему, на якій засновано цивілізацію, дуже важко і довго, але потроху нам це вдається. Складне і захопливе завдання вигадати новий лад на заміну старому є тривалим. Ми робимо два кроки вперед і один назад, спотикаємося, падаємо, знову підводимося, допускаючи помилки і святкуючи ефемерні перемоги. Бувають миті страшного розчарування та інші — великого піднесення, як це було з рухом #MeToo і масовими маршами жінок у багатьох містах світу. Ніщо не може спинити нас, якщо ми поділяємо бачення майбутнього й рішуче налаштовані усі разом перетворити його на дійсність.
Патріархат існував не завжди, він не є внутрішньо притаманним людському роду, він нав’язаний культурою. Ми відлічуємо наше існування на планеті від винайдення письма приблизно п’ять тисяч років тому в Месопотамії, а це ніщо проти двохсот тисяч років існування Homo sapiens. Історію пишуть чоловіки, які на власний розсуд прославляють чи замовчують факти; жіночу половину людства в офіційній історії проігноровано.
До руху визволення жінок хто кидав виклик постулатам мачизму? Оспорювали расизм, колонізацію, експлуатацію, власність, розподіл ресурсів та інші прояви патріархату, але жінки не були включені у цей аналіз. Вважалося, що гендерний поділ є біологічним чи божественним імперативом і влада природно належить чоловікам. Але так було не завжди; перед чоловічим пануванням були інші форми організації. Спробуймо їх пригадати чи уявити.
Можливо, перед смертю я побачу глибокі зміни, бо молодь так само стривожена, як і ми, це наші союзники. Їм нетерпеливиться. Вони ситі по горло економічною моделлю, систематичним нищенням природи, корумпованою владою, дискримінацією і нерівністю, яка нас розділяє і провокує насильство. Світ, який вони успадкують і яким їм треба буде управляти, здається їм згубним. Бачення кращого світу поділяють активісти, митці, науковці, екологісти та деякі духовні групи, незалежні від будь-якої форми організованої релігії, які майже без винятку є ретроградними і мачистськими інституціями, і багато інших. У нас попереду багато роботи, подруги і друзі. Треба прибрати і впорядкувати наш дім.
Передусім ми мусимо покінчити з патріархатом, цією тисячолітньою цивілізацією, яка прославляє чоловічі доблесті (і вади) і упокорює жіночу частину людства. Ми повинні оспорювати все: від релігії і законів до науки і традицій. Ми всерйоз розлютимося — настільки, що наша лють зітре на порох підвалини, на яких тримається ця цивілізація. Покірність, прославлена як жіноча чеснота, є нашим найгіршим ворогом, вона нам ніколи не допомагала і тільки грає на руку чоловікам.
Шана, послух і страх, які нам прищеплюють з колиски, настільки нам шкодять, що ми навіть не усвідомлюємо своєї сили. Ця сила є такою великою, що найпершою ціллю патріархату є знищити її усіма наявними у нього засобами, включно з найгіршими формами насильства. Ці методи дають такі гарні результати, що дуже часто найбільшими поборницями патріархату є жінки.
Активістка Мона Елтахаві, яка кожну свою лекцію починає із декларації принципів: «Хай здохне патріархат!», каже, що ми мусимо кидати виклик, виявляти непослух і ламати правила. Іншого способу немає. Є більш ніж достатньо причин для того, щоб боятися конфлікту, як показують страхітливі цифри безкарно проданих, побитих, зґвалтованих, закатованих і вбитих жінок у цілому світі, не кажучи вже про інші, менш летальні способи залякати і змусити нас замовкнути. Кидати виклик, виявляти непослух і ламати правила належить молодим дівчатам, в яких ще немає відповідальності матерів, і бабусям, які вже пережили репродуктивний етап.
Настав час, аби ми, жінки, взяли участь в управлінні цим стражденним світом нарівні з чоловіками. Часто жінки при владі поводяться, як круті чоловіки, бо це єдиний спосіб, в який вони можуть конкурувати і керувати, та коли ми досягнемо критичної цифри у владних та лідерських позиціях, то зможемо схилити чашу терезів у бік справедливішого і більш егалітарного суспільства.
Понад сорок років тому Белла Абзуг, видатна активістка і депутатка від штату Нью-Йорк, узагальнила це в одній фразі: «У ХХІ сторіччі жінки змінять природу влади — замість того, аби влада змінила природу жінок».
Одного разу моя донька Паула, якій тоді було двадцять років, порадила мені не говорити так багато про фемінізм, бо він вийшов з моди і не є сексі. Вже відчувалася віддача вісімдесятих років супроти руху жіночого визволення, в якого було стільки досягнень. У нас відбулася грандіозна дискусія, в якій я спробувала пояснити їй, що фемінізм, як і кожна революція, є органічним явищем, суб’єктом постійних змін і ревізій.