Паула належала до покоління привілейованої молоді, яка здобула вигоди із боротьби своїх матерів і бабусь і спочивала на лаврах, уявляючи, що все вже зроблено. Я пояснила їй, що переважна більшість жінок досі не отримала цих благ і смиренно приймає свою долю. Вони думають, що, як запевняла мене моя мати, світ так влаштований і змінити його не можна. «Якщо слово “фемінізм” з якоїсь причини тобі не подобається, знайди інше; назва — це пусте, важливо виконувати роботу заради самої себе і заради своїх сестер у решті світу, які цього потребують», — сказала я їй. Паула відповіла зітханням і поглядом, спрямованим у стелю.
Чоловіки дуже вміло зобразили феміністок як істеричних і розпатланих відьом; недарма молоді жінки репродуктивного віку, якою тоді була Паула, боялися цього слова, яке могло відстрашити можливих претендентів. Мушу пояснити: щойно моя донька закінчила університет і почала працювати, як з ентузіазмом прийняла ідеї, які всотала з материнським молоком. У неї був наречений із сицилійської родини, чудовий юнак, який сподівався, що вона навчиться готувати спагеті, щоб одружитися і народити шістьох дітей. Він не заперечував, аби Паула вивчала психологію, бо це могло пригодитися у вихованні дітей, однак розірвав заручини, коли вона вирішила спеціалізуватися на людській сексуальності. Не міг допустити, щоб його наречена займалася вимірюванням пенісів і оргазмів інших чоловіків. Я його не звинувачую, бідолаху.
Моя донька померла багато років тому, і я досі думаю про неї щовечора перед сном і щоранку, коли прокидаюсь. Як я за нею скучаю! Вона би дуже зраділа, побачивши, що зараз є нова хвиля молодих, зухвалих феміністок із гумором і креативністю.
Це дуже щаслива для мене пора. Щастя не шумливе і не б’є через край, як радість чи насолода; воно тихе, спокійне, розмірене, це внутрішній стан благополуччя, яке починається з любові до себе. Я вільна. Мені не треба нікому нічого доводити, ані займатися дітьми чи внуками — усі вони є самодостатніми дорослими людьми. Я справилася, як сказав би мій дідусь, і зробила значно більше, ніж сподівалася.
Є люди з планами на майбутнє, які навіть думають про кар’єру, але, як я вже казала раніше, то не був мій випадок. З юності я мала єдину ціль — утримувати себе самотужки, і мені це вдалося, однак все решта на своєму шляху я робила навпомацки. Як казав Джон Леннон: «Життя — це те, що відбувається, коли ти зайнятий реалізацією інших планів». Тобто по життю йдеш без мапи і нема як повернутися назад. Я не контролювала великі події, котрі визначили мою долю чи мою особистість, як-от зникнення мого батька, військовий переворот у Чилі і вигнання, смерть моєї доньки, успіх «Дому духів», троє пасербів-наркоманів чи два мої розлучення. Можна було б заперечити, що я мала контроль над своїми двома розлученнями, але успіх подружнього зв’язку залежить від двох його учасників.
Моя старість — це коштовний подарунок. Моя голова ще працює. Я люблю свою голову. Я почуваюся вільніше. Я позбулася невпевненості, ірраціональних бажань, зайвих комплексів та інших смертних гріхів, які того не варті. Я відпускаю, не тримаю... Я мусила робити це раніше.
Люди приходять і відходять, навіть найближчі члени родини розсіваються. Немає сенсу чіплятися за когось або щось, бо весь всесвіт тяжіє до відокремлення, безладу та ентропії, а не до спаяності. Я обрала просте життя, в якому менше матеріальних речей і більше дозвілля, менше турбот і більше розваг, менше соціальних зобов’язань і більше справжньої дружби, менше шарварку і більше тиші.
Не знаю, чи досягла би я всього згаданого раніше, якби мої книжки не мали успіху, це рятує мене від економічної нестабільності, яка гнітить переважну більшість старих. У мене є свобода, бо я маю засоби, щоб жити так, як хочу. Це привілей.
Щоранку, прокинувшись і привітавшись із Паулою, Панчітою та іншими присутніми духами, коли кімната ще темна і тиха, я кличу назад мою душу, яка ще блукає цариною снів, і дякую за все, що маю, особливо за любов, здоров’я і письмо. Я також складаю подяку за наповнене і пристрасне життя, яке мала і матиму далі. Я не готова передавати свій факел і сподіваюсь, ніколи не буду готова. Я хочу запалити факели наших доньок і внучок від свого. Їм доведеться жити замість нас, як ми живемо замість наших матерів, і продовжувати справу, яку ми не встигли завершити.
Я пишу ці сторінки у березні 2020 року, замкнувшись із Роджером у нашому домі через кризу коронавірусу. (Замість цих рефлексій я мала би писати, черпаючи натхнення у Ґарсії Маркеса, роман «Кохання в часи коронавірусу»). У нашому віці, якщо Роджер чи я підхопимо вірус, нам кінець. Нам гріх нарікати, ми перебуваємо у стократ більшій безпеці, ніж нинішні герої, які змагаються з вірусом на першій лінії, ми в значно комфортнішій ситуації, ніж більшість людей, які зараз змушені залишатися у своїх домівках до нового розпорядження. Мені прикро думати про самотніх старих, хворих, бездомних, малозабезпечених, безпомічних, згромаджених в антисанітарних житлах чи таборах біженців і багатьох інших, хто переживає це лихо без засобів до існування.