Мій неньо Аґустін почав працювати, коли мав чотирнадцять років, через смерть його батька, який залишив родину без засобів до існування. Для нього життя складалося з дисципліни, праці і відповідальності. Він високо ніс голову: честь понад усе. Я виросла в стоїчній школі: уникати будь-якого показного блиску і марнотратства, не нарікати, терпіти, виконувати, не просити і не сподіватися нічого, самій давати собі раду, допомагати і бути корисною іншим, не виставляючи це напоказ.
Я кілька разів чула від нього цю розповідь: був собі чоловік, що мав єдиного сина, якого любив усією душею. Коли хлопцеві виповнилося дванадцять років, батько сказав йому не зважати на страх і скочити з балкона другого поверху, бо він його спіймає унизу. Син послухав, та батько, склавши руки, дозволив, аби син зламав собі декілька кісток, гепнувшись у патіо. Мораль цієї жорстокої байки така: не треба нікому ввірятися, навіть батькові.
Попри його суворість, мого дідуся дуже любили за його щедрість і беззастережну допомогу ближньому. Я його обожнювала. Пригадую його сиву чуприну, те, як він голосно сміявся, показуючи жовті зуби, його покручені артритом руки, збитошне почуття гумору і той незаперечний факт, якого, втім, ніколи не визнавали, що я була його улюбленою онукою. Без сумніву, він хотів би, щоб я була хлопцем, однак полюбив мене попри мій гендер, бо я нагадувала йому його дружину, мою бабусю Ісабель, від якої у мене ім’я і вираз очей.
В отроцтві стало очевидним, що я нікуди не вписуюся, і моєму бідолашному дідусеві довелося зі мною повозитися. Річ не в тім, що я була лінива чи зухвала, навпаки: я дуже добре вчилася і без протесту улягала правилам співіснування, але жила, перебуваючи у постійному стані стримуваної люті, яка проявлялася не в удаваних істериках чи гриманні дверима, а у вічному осудливому мовчанні. Я була клубком комплексів: почувалася негарною, слабкою, непомітною, бранкою нікчемного сьогодення і дуже самотньою. Я не належала до жодного гурту; чулася іншою і відринутою. Боролася із самотністю, запоєм читаючи і щоденно пишучи своїй матері, яка з Лівану подалася до Туреччини. Вона також безперервно мені писала, і нас не обходило, що листи йдуть цілими тижнями. Так почалося листування, яке ми завжди підтримували.
Я з дитинства гостро переживала всяку існуючу на світі кривду. Пригадую, коли була малою, хатні робітниці працювали від зорі до зорі, рідко мали вільний день, заробляли як кіт наплакав, спали в комірках без вікон, де з меблів були тільки вбоге ліжко і розхитаний комод. (Було то у сорокових і п’ятдесятих роках, тепер у Чилі вже, ясна річ, не так). В отроцтві моя турбота про справедливість настільки посилилася, що коли інші дівчата цікавилися своєю зовнішністю і тим, як підчепити хлопців, я проповідувала соціалізм і фемінізм. Тож недарма у мене не було подруг. Мене обурювала нерівність, яка у Чилі була колосальною в тому, що стосувалося соціального класу, можливостей і прибутків.
Найгіршою є дискримінація бідних (завжди так є), але мене більше гнітила та, яку терпіли жінки, бо мені здавалося, що з убогості іноді можна вийти, але з визначеного гендером становища — ніколи. Тоді нікому й не снилася можливість змінити стать. Хоча у нас завжди були борчині, які домагалися права голосу для жінок та інших прав, поліпшували освіту і займалися політикою, охороною здоров’я, науками і мистецтвами, нам було ще далеко до феміністичних рухів в Європі і Сполучених Штатах. Ніхто в моєму оточенні не говорив про становище жінки: ні у нас вдома, ні в школі, ні в пресі, тож я не знаю, звідки в мене взялися ті поняття у той час.
Дозвольте мені зробити короткий відступ про нерівність. До 2019 року Чилі вважалася оазою Латинської Америки, процвітаючою і стабільною країною на континенті, який потрясають політичні струси і насильство. 18 жовтня того року для країни і світу став несподіванкою вибух народного гніву. Оптимістичні економічні дані не показували ані розподілу ресурсів, ані того факту, що нерівність у Чилі є однією з найвищих у світі. Економічна модель крайнього неолібералізму, впроваджена диктатурою генерала Піночета у сімдесяті і вісімдесяті роки, приватизувала майже все, включно з такими базовими послугами, як питна вода, і дала карт-бланш капіталу, тоді як робоча сила була жорстко пригнічена. Це породило економічний бум на певний час і уможливило бурхливе збагачення небагатьох, тоді як решта населення заледве виживає у кредит. Бідність і справді зменшилася: менш ніж на 10%, але ця цифра не показує прихованої масштабної бідності нижчого середнього класу, робітничого класу і пенсіонерів, які отримують жалюгідні пенсії. Невдоволення накопичувалося понад тридцять років.