Я означила себе як жінку по-своєму, у власних термінах, наосліп. Нічого не було ясно, бо я не мала взірців для наслідування доти, доки згодом не почала працювати журналісткою. То не були раціональні і свідомі рішення, мене вів нестримний імпульс. «Ціна, яку я заплатила за феміністичне життя, є справжньою халявою, мамо; я заплатила би у тисячу разів більшу», — запевнила я її.
Настала мить, коли вже було неможливо замовчувати мої ідеї перед дідусем і тоді мене чекала несподіванка. Цей гордий своїм баскським походженням старий католик, архаїчний, впертий і дивовижний, справжній кабальєро — з тих, хто відсуває стільця і розчиняє двері перед дамами, був скандалізований теоріями своєї навіженої онуки, але принаймні був готовий її слухати, якщо тільки вона не підносила голос: сеньйорита повинна завжди мати добрі манери і почуття власної гідності. Це було більше, ніж можна було сподіватися, і більше, ніж я могла отримати від дядька Рамона, який був на покоління молодший за мого неня Аґустіна, та його анітрохи не цікавили нав’язливі ідеї якогось дівчиська і ще менше фемінізм.
Світ дядька Рамона був досконалий: йому добре сиділося на верхньому щаблі курника, тож у нього не було причин оспорювати правила. Освіту він здобув у єзуїтів, і не було для нього більшої приємності, ніж добра суперечка. Доводити, спростовувати, переконувати, перемагати... яка насолода! Зі мною він дискутував про все — від злигоднів біблійного Йова (на його думку — йолопа, на мою — святого чоловіка) до Наполеона (який будив у ньому захват, а мене дратував). Наприкінці він завжди мене посоромлював, бо не було способу перемогти його в інтелектуальному фехтуванні, якого він навчився в єзуїтів. Тема чоловічого шовінізму була йому нецікавою, тож про це ми не говорили.
Якось у Лівані я розповіла дядькові Рамону про Шамілю, дівчину з Пакистану, що жила в інтернаті при моїй школі і плакала, бо на канікулах мусила їхати до своєї родини. У тій англійський школі вчилися різні дівчата: протестантки, католички, маронітки, юдейки і декілька мусульманок, як-от Шаміля. Вона розповіла мені, що її мати померла, а батько відправив її в інтернат далеко від її батьківщини, бо вона була єдиною донькою і він боявся, що вона йому «зіпсується». Один хибний крок доньки став би ганьбою для родини, яку можна було б змити тільки кров’ю. Цнотливість Шамілі була ціннішою, ніж її життя.
Коли вона під наглядом дуеньї приїхала додому, батько, дуже традиційний чоловік, вжахнувся західним звичаям, яких його донька набула в інтернаті. Порядна і чиста дівчина мала ходити з покритою головою, не могла дивитися у вічі, виходити кудись сама, слухати музику, читати або напряму спілкуватися з кимось протилежної статі; вона була власністю свого батька. Шаміля, якій було чотирнадцять, наважилася оспорити рішення видати її заміж за старшого на тридцять років чоловіка, комерсанта, якого вона ніколи не бачила. Їй дали прочухана і тримали під замком два місяці канікул. Побої тривали, доки її волю не було зламано.
Моя подруга вернулася до школи змарніла, із синцями під очима і безмовна, щоб отримати диплом і забрати свої речі; вона стала тінню тієї, ким була раніше. Я звернулася до дядька Рамона, бо мені спало на думку, що для того, аби уникнути своєї долі, Шаміля мусить утекти і попросити притулку в консульстві Чилі. «У жодному разі. Уяви собі міжнародну проблему, яка виникне, якщо мене звинуватять у тому, що я укриваю неповнолітню від її родини, це рівнозначно викраденню. Мене засмучує ситуація твоєї подруги, але ти не можеш їй допомогти. Дякуй, що це не твоя дійсність», — сказав він і далі намагався переконати мене взятися за менш амбіційну справу, ніж зміна культури, яка превалює у Пакистані сторіччями.
Звісно, передчасне і примусове заміжжя досі практикується в Ємені, Пакистані, Індії, Афганістані та в деяких країнах Африки, переважно в сільській місцевості, але це також відбувається в Європі серед іммігрантів і в Сполучених Штатах у деяких релігійних групах — з драматичними фізичними і психологічними наслідками для дівчат. Активістка Стефані Сінклер значну частину свого життя присвятила фотодокументуванню дівчаток, насильно виданих заміж за чоловіків, які могли би бути їхніми батьками чи дідами, та інших, які стали матерями у пубертатному віці, до того, як їхні тіла були готовими до вагітності і материнства. (Можете побачити її роботу тут: https://stephaniesinclair.com).