На думку мого дідуся, подружні стосунки є простими: чоловік забезпечує, захищає і повеліває, жінка прислуговує, дбає і улягає. Саме тому він стверджував, що шлюб дуже зручний для чоловіків, але є поганою оборудкою для жінок. Для свого часу він був доволі прогресивний: тепер доведено, що двома найбільш задоволеними групами є одружені чоловіки і незаміжні жінки. Того дня, коли вів попід руку свою доньку Панчіту до вівтаря, він енний раз сказав їй, щоби вона не виходила заміж, що ще є час повернутися до виходу, лишити з носом нареченого і ввічливо попрощатися з гостями.
Те саме він сказав через два десятиріччя мені, коли я виходила заміж.
Попри такий свій радикальний підхід до питання шлюбу, мій дідусь мав дуже традиційні погляди щодо жіночності. Хто визначає те, що диктують традиція і культура? Звісно, чоловіки, а жінки приймають це, не ставлячи під сумнів. На думку мого дідуся, треба було бути «дамою» за будь-яких обставин. Я не хочу розводитися про те, що означає термін «дама» в моїй родині, бо це складно, досить сказати, що чудовим прикладом могла би стати незворушна, люб’язна і вишукана англійська королева Єлизавета, яка у шістдесяті роки була дуже молодою, але вже поводилася бездоганно, як робить це й решту свого довгого життя. Гаразд, принаймні на людях. Старому здавалося неналежним, аби жінки — тим паче мого віку — висловлювали свої думки, які, ймовірно, нікого не цікавлять. Мої думки про фемінізм належали до цієї категорії.
У певний спосіб я домоглася, аби він прочитав «Другу стать» Сімони де Бовуар і статті, які я лишала забутими в його домі, а він удавав, що про них не знає, але нишком їх гортав. Мій прозелітизм його нервував, але він терпів мої кулеметні черги про те, як ми, жінки, непомірно страждаємо від бідності, браку охорони здоров’я та освіти, торгівлі людьми, війни, природних катаклізмів і порушення прав людини. «Звідки ти береш ці дані?» — запитував він мене підозріливо. Чесно кажучи, я не знаю, бо мої джерела були обмеженими: до винайдення Google лишалося сорок років.
«Не доводь до шалу неня і дядька Рамона, Ісабель, — просила мене мати. — Усе можна робити витончено і без гармидеру». Але фемінізму без гармидеру нема, як ми переконаємося згодом.
Моєю першою роботою в сімнадцять років стала праця секретарки: я переписувала лісову статистику. На першу зарплату я купила сережки з перлами для мами, а потім почала відкладати гроші на своє заміжжя, бо попри фаталістичні прогнози, я випадково підчепила нареченого. Міґель був студентом інженерії, високим, несміливим і наполовину іноземцем: його мати була англійкою, дідусь німцем і з семи років він жив в інтернаті при англійській школі, де йому силою прищеплювали любов до Великої Британії і вікторіанські чесноти, які мало практикувалися в Чилі.
Я відчайдушно вчепилася в нього, бо він справді був добрим хлопцем, я ж романтична, була закохана і — цілком усупереч своїм феміністичним проповідям — боялася залишитися старою дівою. Мені було двадцять років, коли ми одружилися. Моя мати полегшено зітхнула, а дідусь попередив мого нареченого, що той матиме зі мною багато клопоту, якщо не загнуздає мене, як це роблять із кіньми. Мене ж він саркастичним тоном запитав, чи я справді маю намір сповнювати обітницю вірності, поваги і послуху, аж доки смерть нас не розлучить.
У нас із Мігелем було двоє дітей: Паула і Ніколас. Я з усіх сил намагалася виконувати роль дружини і матері. Я не хотіла визнавати, що вмираю з нудьги: мій мозок перетворювався на суп з локшиною. Я брала на себе сотні завдань і бігала туди-сюди, як затруєна миша — аби не надто багато думати. Я любила свого чоловіка, і перші роки моїх дітей згадую як щасливий час, хоча зсередини мене палив неспокій.
Усе перемінилося для мене в 1967 році, коли я як журналістка почала співпрацю з «Паулою», жіночим/феміністичним журналом, який щойно з’явився на ринку. Його назва не має нічого спільного з моєю донькою: Паула було одним із тих імен, які зненацька стають модними. Його головним редактором була Делія Вергара, молода і гарна журналістка, яка певний час прожила в Європі і мала дуже чітке бачення того, яких публікацій вона хоче і, маючи це на умі, сформувала свою маленьку команду. Цей журнал не дав мені сконати від удушшя фрустрації.
Нас було четверо: четвірка жінок віком двадцять із гаком років, готових потрясти ханжество чилійців. Ми жили у соціально дуже консервативній країні з провінційним менталітетом, де звичаї не надто змінилися з минулого сторіччя. Ми шукали натхнення в журналах і книжках з Європи і Північної Америки. Читали Сильвію Плат і Бетті Фрідан, потім Жерме́н Ґрір, Кейт Мілетт та інших письменниць, які допомагали нам відшліфувати наші ідеї і наочно їх подавати.