Я надала перевагу гумору, бо швидко усвідомила, що найбільш зухвалі ідеї є прийнятними, якщо вони викликають усмішку. Так народилася моя колонка «Цивілізуй свого троглодита», яка висміювала чоловічий шовінізм і, за іронією долі, стала дуже популярною серед чоловіків. «Я маю приятеля, який один-в-один твій троглодит», — казали вони мені. Це завжди був приятель. Натомість деякі читачки часто почувалися загроженими, бо ця колонка потрясла підвалини їхнього домашнього світу.
Уперше я почулася добре у своїй шкурі. Я не була навіженою одиначкою, мільйони жінок поділяли ті самі тривоги: по інший бік Андських Кордильєр існував рух визволення жінок, і наш журнал мав на меті поширити його у Чилі.
Від тих іноземних інтелектуалок, чиї книжки ми читали, я навчилася, що лють без цілі є марною і навіть шкідливою, я мусила діяти, якщо хотіла змінити стан речей. Журнал «Паула» дав мені можливість перетворити у дію те страшне сум’яття, яке мучило мене з дитинства.
Я могла писати! Існували сотні табу, які ми хотіли зламати на сторінках нашого журналу і які напряму стосувалися жінок: секс, гроші, дискримінаційні закони, наркотики, цнотливість, менопауза, контрацептиви, алкоголізм, аборт, проституція, ревнощі тощо. Ми ставили під сумнів такі священні поняття, як-от материнство, яке вимагало посвяти і абсолютного самозречення одного члена родини; і виставляли на загальний огляд такі таємниці, як домашнє насильство і жіноча невірність, про яку ніколи не говорилося, це була справа виключно чоловіків, хоча вистачало зробити підрахунок, аби побачити, що жінки так само невірні, як чоловіки, бо якщо ні, то з ким злягалися останні? Невже завжди з однією і тією самою групою волонтерок?
Ми з трьома моїми колежанками писали з ножем у зубах: ми були страшною бандою. Що ми хотіли змінити? Всього-на-всього цілий світ, і з зарозумілістю молодих думали, що це можна зробити за десять чи п’ятнадцять років. Те, про що я говорю, мало місце пів сторіччя тому, і гляньте, де ми досі перебуваємо, однак я не втратила віру в те, що цього можна добитися, і мої тодішні колежанки, які зараз такі самі старі, як я, також її не втратили. Пробачте мені те, що я вживаю термін «стара», який нині, здається, є пейоративним. Я роблю це навмисно, бо горда з того, що є старою.
Кожен прожитий рік і кожна зморшка розповідають мою історію.
Сильвія Плат, активістка і поетка, казала, що найбільша її трагедія — народитися жінкою. У моєму випадку це було благословенням. Мені випало взяти участь у жіночій революції, яка мірою того, як консолідується, потроху змінює цивілізацію, хоча й поволі, як рак повзе. Що довше я живу, то більше задоволена, що належу до свого гендеру, найбільше через те, що привела на світ Паулу і Ніколаса: цей найважливіший досвід, якого досі не мають чоловіки, визначив моє існування. Найщасливішими митями мого життя були ті, коли я тримала біля грудей своїх новонароджених дітей. А найболючішим моментом був той, коли я тримала в своїх обіймах вмираючу Паулу.
Мені не завжди подобалося бути жінкою, в дитинстві я хотіла бути чоловіком, бо було очевидно, що в моїх братів майбутнє цікавіше, ніж у мене. Мене підвели гормони, і в дванадцять років у мене намітилася талія, а на ребрах виросли дві сливки; відтак у голові у мене засіла ідея: якщо я не можу бути чоловіком, то принаймні житиму так, наче я ним є. Завдяки наполегливості, зусиллям і щасливій долі мені це вдалося.
Звісно, небагато жінок могли би бути так само задоволені своїм становищем жінки, як я, бо зазнають безконечної несправедливості, наче це Боже прокляття, та виявляється, більшості з нас подобається бути жінкою — попри усе. Альтернатива здається нам гіршою. На щастя, росте кількість жінок, яким вдається здолати нав’язані їм обмеження. Для цього потрібне ясне бачення, пристрасне серце і героїчна воля, аби протистояти втомі і поразкам, які чекатимуть на шляху. Це те, що ми намагаємося виховати у наших дочках та онучках.
У декількох своїх подруг і знайомих я запитала, чи задоволені вони своїм гендером і чому. Це дражливе питання у наш час, коли поняття гендеру є аморфним, але заради простоти я буду вживати терміни «жінка» і «чоловік». Це запитання породило напрочуд цікаві діалоги, та мушу наголосити, що вибірка ця є дуже обмеженою.
Жінки, з якими я розмовляла, сказали, що їм подобається бути жінкою, бо ми схильні до емпатії, є більш солідарними, ніж чоловіки, і витривалішими. Позаяк ми народжуємо дітей, то виступаємо за життя, а не за знищення. Ми — єдиний можливий порятунок іншої половини людства. Наша місія — підтримувати; руйнувати — це чоловіче завдання.