Не забракло тих, хто спростовував це твердження доводом, що жінки бувають такими ж поганими, як найгірший із чоловіків. Це правда, але найбільшими агресорами є чоловіки. 90% злочинів, пов’язаних з насильством, учинили чоловіки. За будь-яких обставин, як на війні, так і у мирний час, в родинному і професійному колі, вони беруть гору силою, саме чоловіки відповідальні за культуру жадібності і насильства, в якій ми живемо.
Одна сорокарічна жінка послалася на тестостерон, який генерує імпульси агресії, конкуренції і верховенства. Вона розповіла, що її гінеколог прописав їй цей гормон у формі крему, який втирають у живіт, аби збільшити своє лібідо, але вона мусила відмовитися від нього, бо у неї виросла борода і вона їздила машиною містом з наміром розчавити першого пішохода, який стане їй на дорозі. Вона дійшла висновку, що воліє жити з меншим лібідо, ніж мусити голитися і ходити розлюченою.
У жіночності є певна вільність, казали вони. Чоловіків вчать стримувати емоції, вони зв’язані гамівною сорочкою маскулінності.
Одна з учасниць цього мініопитування сказала, що в чоловіків є матері і ті могли би виховувати їх так, щоб вони були приємнішими. Я нагадала їй, що тільки ми, сучасні феміністки, можемо намагатися формувати менталітет наших дітей. Історично матері не могли протистояти патріархату. Тепер, у ХХІ сторіччі, жінка в підлеглому становищі, ізольована, без освіти, жертва тисячолітньої традиції мачизму, не може і не знає як змінити звичаї.
Я змогла це зробити. Я не підтримувала мачизм, виховуючи синів, щоб вони командували, а дочок — щоб терпіли. Я зробила це з Паулою і свідомо застосовувала це до Ніколаса. Що я хотіла для моєї доньки? Щоб у неї був вибір і вона жила без страху.
Що я хотіла для свого сина? Щоб він був добрим товаришем жінок, а не супротивником. Я не підпорядкувала своїх дітей такому поширеному у Чилі правилу, коли доньки прислуговують чоловікам у родині. Нині я досі ще бачу дівчат, які ростуть, застеляючи ліжка і перучи білизну братам, тож природно, згодом вони поводитимуться як служниці наречених і чоловіків.
Ніколас із колиски засвоїв поняття рівності гендерів, бо якщо я й пропустила дещо, його сестра вбила йому це в голову. Тепер Ніколас бере активну участь в управлінні моєю фундацією, він щоденно бачить наслідки чоловічого шовінізму і йому доводиться працювати, щоб їх зменшити.
Найпоказовішою була думка, висловлена Єленою, жінкою з Гондурасу, яка раз на тиждень прибирає мій дім. Вона живе зі своїми дітьми в Сполучених Штатах уже двадцять два роки, документів у неї немає, вона майже не розмовляє англійською і боїться, що її у будь-який момент депортують, як це сталося з її чоловіком, однак якось викручується, щоб утримувати свою родину. В Єлени завжди багато роботи, бо вона — найчесніша і найвідповідальніша людина з усіх, кого я знаю. Коли я запитала в неї, чи подобається їй бути жінкою, вона глянула на мене здивовано. «А ким іще я можу бути, пані Ісабель? Такою мене створив Бог, і якщо я нарікатиму, мені це нічого не дасть».
Це маленьке опитування серед моїх приятельок подало мені ідею поставити таке саме питання моїм приятелям. Чи подобається їм бути чоловіком, чи вони воліли би належати до іншого гендеру? Так? Ні? Чому? Але цього би вистачило для наступних п’ятдесяти сторінок, тож доведеться мені зачекати.
Ми живемо в культурі, у значній частині світу сфокусованій на молодості, красі та успіху. Будь-якій жінці важко плавати у цих водах: для більшості це гарантована кораблетроща. Красою наділені майже всі жінки в молодості. Я заледве пережила цей виклик упродовж перших п’ятдесяти років мого життя, коли вважала себе малопривабливою. З ким я себе порівнювала? В журналі «Паула» — з моїми колежанками, які всі були красунями, з модельками, які нас оточували, з учасницями конкурсу «Міс Чилі», який у нас організовували щороку тощо. Про що я, чорт забирай, думала? Згодом мені випало жити у Венесуелі, країні особливо сласних і вродливих жінок; вони перемагають на всіх міжнародних конкурсах краси. Досить показатися на венесуельському пляжі, аби дістати непереборний комплекс неповноцінності.
Неможливо припасуватися до форми, яку нав’язують нам реклама, ринок, мистецтво, засоби комунікації і суспільні звичаї. Культивуючи нашу низьку самооцінку, нам продають товари і нас контролюють. Об’єктивація жінки настільки превалює, що ми вже її не помічаємо, а в молодості вона нас закабалює. Фемінізм не врятував нас від цього рабства. Ми звільняємося лише з віком, коли стаємо невидимими істотами і вже не є предметом бажання, або коли якась трагедія потрясає нас до основ і ставить нас лицем до лиця з головним у житті. Зі мною це сталося у п’ятдесят років, коли померла моя донька Паула. Тому я аплодую молодому фемінізму, який невтомно руйнує стереотипи.