Ні-ні-ні, гарячково шепочу, мало не хапаючи таксиста за руки.
Дівчата не хочуть, сміливо відповідає хлопець. Хто б подумав, що він виявиться таким лицарем.
Дівчата, яких Ви шукаєте, не їздять такими машинами, як моя, жартує він.
Та я нічого їм не зроблю, наполягає Капітан корабля. Просто відчини вікно.
Ні-ні-ні, шепочу я, нажахана.
Ні? — перепитує таксист. Ми з Настею впевнено хитаємо головами.
Дівчата не хочуть, знизує він плечима.
Здається, каже Настя, це знайомі. Вона присувається до мого вікна й уважно придивляється. Так, це знайомі, не бійся. Це ж Стрийські ковбаси! Відчиніть вікно, махає вона рукою, ми їх знаємо.
Гаразд, відкидаюсь я на спинку сидіння, тоді ти з ними і говори. Вікно відчиняється повільно і тяжко. Капітан уважно спостерігає за ним, криво посміхаючись.
Мені просто дівчина дуже сподобалась, повідомляє, розглядаючи косички і шалик. У нього чорні очі і чорне хвилясте волосся, загельоване назад. Дуже-дуже сподобалась, повторює, ніби цим усе пояснено. Виходить зі свого корабля і нахиляється до мене.
Я відвезу Вас додому.
Я паралізовано дивлюся на нього, міцно вчепившись руками в сидіння. Капітан повертається за штурвал і ставить корабель перед нашою смішною тарадайкою.
Настя! — лепечу я. Мій язик заплітається. — Який жах! Я ненавиджу такі історії!
Заспокойся; вона плеще мене по плечі.
На мене накочує відчай.
Настя! Це страхіття! Ти бачила? Він у шубі! В шубі! Він у шубі, Настя!
Капітан, височенний і широкоплечий, і справді вбраний у плямисту кроликову шубу. Я бачила в фільмах — так ходять чорні гангстери. і мені це в них дуже подобається.
О! Це ви… — тільки й промовляє Дана, коли її, навантажену салатами і круасанами, впаковують на заднє сидіння корабля поряд із нами. Ми лише мовчки перезираємося, троє боягузливих кроликів.
Це Саша, представляє Капітан товстенного чолов'ягу з оптимістичним обличчям, який займає друге сидіння попереду. І не треба мене боятися, я зовсім не страшний і не кусаюся — це я просто так виглядаю, повідомляє він, повернувши до мене обличчя. Ще в нього красиві чорні брови, ніс з горбинкою і щетина. Ну і, звісно, величезний шрам, який починається на скроні, а закінчується на вилиці, міліметр від ока.
Він справді виглядає так, ніби полюбляє кусатися. Рвати зубами па шматки і гарчати при цьому. І злизувати кров з морди великим язиком.
Я не боюся, мій голос тремтить, але я посміхаюся.
Авжеж, сміється Капітан, а оптимістичний товстун Саша регоче так, що машина починає дрижати.
Корабель зсередини м'який і просторий, біля штурвалу світяться кольорові кнопки, чимось приємно пахне, і я зовсім не відчуваю, що він кудись рухається. Аж поки не помічаю, що ми зупинилися перед двоповерховим будинком з арками і колонами, оточеним високим парканом. Капітан сигналить, і ворота починають відчинятися. Ну все, думаю я. Ми попали.
Корабель запливає на подвір'я, посеред якого дзюрчить підсвічений фонтан. Нас випускають назовні, і ми, вставши в рядок, з розпачем в очах спостерігаємо, як невблаганно зачиняються ворота.
Це мій улюблений готель, каже Капітан, пропускаючи нас уперед. Звідкілясь вигулькує схилена в низькому поклоні постать.
Ласкаво просимо, ласкаво просимо, жебонить вона, переминаючись з ноги на ногу, безладно розмахуючи руками і витираючи то однією, то іншою долонею спітніле чоло.
Твін пікс, шепоче Дана.
Чотири кімнати, додає Настя.
Чоловічок вбраний у чорний костюм і білу сорочку, на шиї у нього красується перехняблений метелик. Він має дрібненькі риси обличчя, тонкі чорні вусики, кінчики яких кучерявляться догори. Волосся розділене на тонкий проділ посередині голови.
Ваш столик чекає па Вас, кружляє він у легкому вальсі навколо Капітана. Що будете пити? Те, що завжди?
Сто грамів «чівас», киває Капітан, допомагаючи мені скинути пальто. А моєму другові — двісті горілки.
А дівчата? — підлабузницько посміхається Тім Рот.
Чай, кажу я.
Чай, каже Дана.
Каву, каже Настя.
І все? — дивується Капітан. — А за знайомство?
Ми по черзі, але впевнено, хитаємо головами.
Ну як хочете, знизує плечима Капітан, демонструючи, що він не має наміру нас ні до чого силувати. Наше дело предложить, ваше — отказаться, смішно жартує він.
Ми сміємося.
Саша, наприклад, ніколи не відмовляється від горілки, у нього алкогольна дієта, вдруге жартує.
Ми сміємося знову, а Дана вставляє:
Воно і видно…
Небезпечні типи перезираються, але пригадують, що сьогодні вони добрі, і беруться до своїх напоїв.
Отож за знайомство, виголошує Капітан, широко посміхаючись. Я справді дуже радий, що вдалося вас наздогнати, бо ми майже вас втратили…
Тім Рот приносить наші напої. Таця в його руках нервово тремтить, дзенькотять ложечки. Він ставить перед Даною каву, а перед Настею — два чаї.
Один чай мені, нагадую я.
Тім підстрибує, тоді схиляється аж до землі у покірному поклоні, потім швидко підхоплює горнятко, порозхлюпувавши половину рідини на блюдце, і, зазирнувши мені в очі, белькоче:
Вибачаюся. Перехвилювався… — по чому робить такий вираз обличчя, що в мене не залишається жодного сумніву: хвилюватися йому є через що.
Я заспокійливо посміхаюся і навіть хочу поплескати по плечу, але вчасно стримуюся.
Та-а-а, протягує Капітан, примружившись і прикурюючи сигарету це диво, що ми вас знайшли. Було нелегко. І взагалі — ти знаєш Петра Петровича?
Кого? — перепитую.
Кого-кого? — незлобливо перекривлює він. Петра Петровича, кого ж іще. Там, у стейк-гаусі, я хотів пригостити тебе і запитав офіціанта, що дівчина п'є, а мені відповіли: цю дівчину неможна пригощати — вона знає Петра Петровича.
Не знаю я ніякого Петра Петровича, обурююсь я.
А мені яка різниця! Знай собі хоч Івана Івановича! Я хотів з тобою познайомитися!
Він вихиляє ще сто грамів свого «чівасу» і відкидається па спинку крісла.
Хотіли відразу вас звідти підвезти, але не встигли. Вибігаємо назовні, я кричу гей! — а за вами трась! і захряскуються двері таксі.
Яка романтична історія, вишкірюється Тім Рот, ставлячи перед Сашею ще двісті грамів горілки і склянку помаранчевого фрешу.
А потім ми губили вас рази три, так, Саня? — не звертає уваги па прислугу Капітан. Саша мовчки киває, заливаючи в пащу горшку. От якби ви біля крамниці не зупинилися — точно б випустили. Але, слава Богу, все закінчилося добре, правда? — підморгує він.
Ще не закінчилось, відповідаю і підморгую у відповідь, багатозначно дивлячись на Капітана. Той опускає очі. Якесь дивне нахабство і самовпевненість раптом починають розпирати мені легені.
Я теж буду двісті грамів цього «чівасу», кажу я і проводжу пальцями його шрамом.
Не треба казати, що в мене гарні ноги, бо королеви не мають ніг.
Я їм руками, бо вмію їсти ножем і виделкою. І голосно пчихаю, не прикриваючи рота долонею. І так само позіхаю.
Кожен дурень може грати в шахи, тому я не вчуся. Кожен дурень може зраджувати — а королеви не мають ніг.
Коли я відчуваю, що не подобаюся комусь, я роблю так, щоб цей хтось страшно мене полюбив.
Коли мене щось дратує, я на кожному кроці розповідаю, як це щось мені несамовито до вподоби.
Коли все складається так добре, що краще вже й бути не може, коли залишається просто брати те, що тобі простягають, коли навіть пережовувати вже не треба, я відчуваю непереборне бажання піти геть. Тихенько зачинити двері на ключ. Узяти лише найнеобхідніше: гроші й зубну щітку І паспорт, щоб поселили в готелі. Я хочу жити в Тлумачі, в готелі, дивитися з вікна на людей у дурнуватих беретах і на бездомних псів. Лише через те, що не знаю. чи є в Тлумачі готель, я цього не роблю. Однак така можливість є, завжди є, тому мені спокійно й затишно. Просто взяти зубну щітку і зачинити двері на ключ. Будь-якої миті я можу зачинити двері на ключ.