Капітан боїться подивитися на мене. Він розповідає анекдоти і замовляє напої. Я п'ю так відчайдушно, що товстому Сапі стає не по собі. Я справжня десперадо (щоправда, трохи безпорадна — але що з того?). Перебиваю Капітана на півслові і починаю розповідати анекдоти сама. Мої набагато смішніші. Я не сміюся з них, бо знаю, які вони дотепні. Капітан і Саня регочуть, розмірковуючи, чи не пристрелити мене. їм ніяково від цієї думки, і вони переглядаються.
Ти знаєш, Саня, каже Капітан, хлопці запаслися набоями. У Діми цілий багажник патронів. Цілий багажник патронів, Саня.
Ну що ж, каже Саня, гладячи свій живіт.
А це — бачите, відкриває Капітан свій гарний мобільний телефон, це я був на формулі один. Оце якраз проїжджає Шумахер. Шумахер чи Гайпекен, як його там звати. Одним словом, усі найкрутіші машини, які там їздять, належать українцям. Всю золоту віп-ложу займають українці. І навіть сафєті-кар було українське.
Я не знаю ангельської мови, каже Саня. Моя вчителька з ангельської тепер лежить у психлікарні. Я пам'ятаю тільки два слова: зі таблє і спун.
Я знаю ангельську, кажу я. Я знаю ангельську, бо я ангел. Капітане, замов мені ще трохи цього «чіваса». Від такої гидоти можна спокійно обригатися.
Я дуже люблю це слово — ригати. Мені хочеться його повторювати вголос.
Ні, ти не ангел, заперечує Капітан, так і не наважуючись поглянути на мене. Я відразу відчув у тобі щось…
Він не договорює, бо в нього дзвонить телефон і він починає розмовляти.
Так, Діма, каже він. У мене все гаразд. Я все зробив. Триста дві тисячі. Ще двадцять. Але хай він зі своїми трубами сидить тихо. Я послав його. Він завтра подзвонить. Мгм. А я познайомився з дівчиною. Не можу. Вона сидить тут поруч. Але ти чуєш по моєму голосу, правда? Мгм. Я дуже радий. У мене сьогодні особливий день, каже Капітан.
Я нахабно посміхаюся, втупившись у стіл.
Капітан відкладає телефон і продовжує розповідь. Я вже майже не слухаю. Він говорить про великі гроші, небезпечні зв'язки, подорожі до Японії, про зброю, політику, про справи, які не дають виспатись, і тому він виглядає старшим, ніж є насправді, говорить про складне життя, каже, що вчився в музичній школі, а потім у медакадемії, але працював і слюсарем, і сантехніком, і барменом, а тепер він займається оптимізацією податковкладень і скеровуванням надлишкових капіталів, розповідає щось про ділові зустрічі, бійки, бити, боксерські рукавиці, своїх друзів братів Кличків, показує фотографію свого друга Тома Вейтса, а потім фотографію молодшого сина свого друга Фіделя Ониськова, київського бізнесмена, чий батько товаришував зі справжнім Фіделем і вирішив назвати сипа на його честь. Потім він зізнається, що музика робить його м'яким і що він часом плаче, коли слухає джаз. Тоді просить дівчат виконати для нього одну пісню. Дівчата виконують, а Капітан, сівши на крісло, як ковбой, поклавши руки на металеву спинку і сперши голову на кулаки, тихо і душевно підспівує, часто кліпаючи. Я спостерігаю за Тімом Ротом, який постійно видушує з себе дебільну привітну посмішку ласкаво просимо, ласкаво просимо». Саня, судячи з усього, почувається трохи некомфортно. Можливо, він зголоднів.
Через п'ятнадцять хвилин Капітан висаджує дівчат зі свого корабля біля нашого дому і просить мене залишити телефонний помер.
Я не знаю його напам'ять, кажу я.
То дай телефон, я наберу свій номер і передзвоню собі, вирішує він.
Я простягаю йому телефон. Він намагається натискати на кнопки, але шкіряні рукавиці заважають.
Розумієш, бейбі, ти не повинна боятися. Я просто хочу познайомитися з тобою ближче. Для цього у мене є свої причини, бейбі. Дуже вагомі причини. Я хочу поспілкуватися з тобою. Мені дуже треба побачити тебе ще. Я радий, що ми познайомились. У мене сьогодні дуже вдалий день. Не переживай, бейбі. Мене не цікавлять жодні стрибки на шию — я давно вже пройшов через це.
Нарешті він здобуває мій номер.
То коли передзвонити тобі?
Я розмірковую.
Зробімо так, кажу нарешті інструкторським тоном. Коли дівчата виступатимуть у стейк-гаусі наступного разу, я напишу тобі есемес. І ти, якщо захочеш, прийдеш.
Капітан дивується. Але киває головою.
Домовились, каже він.
Домовились, кажу я.
У мене є свої причини, бейбі, простягає він мені руку. Я тисну її. Зграбно вислизаю з машини. Елегантно затраскую двері. Красиво підходжу до дівчат. Капітан сигналить на прощання. Я милостиво махаю йому рукою.
Корабель відпливає.
Капітан знову вмикає реп. Що він слухає — ерзіей чи сайпресгіл? І шуба у нього кльова. І печатка з діамантом.
Я люблю готувати складні страви, кілька-етапні, з багатьма складниками. Люблю викопувати всі приписи, люблю чистити овочі, кришити їх, люблю змішувати, сипати спеції — о як я люблю сипати спеції!
Коли я обчищаю овочі від лушпиння, то уявляю собі, що обчищаю шкіру з частин людських тіл. Мої руки червоніють від холодної води. Коли королева має кухарку, вона може готувати сама. Особливо пасує буряк. Він червоний і дуже мастить руки. Я люблю, коли шкіра моїх рук забарвлюється соками овочів і фруктів. Я люблю, коли мої руки брудні. Я люблю мати бруд під нігтями. Я люблю ранитись ножем. Люблю, коли виступає кров і коли розходяться краї ранок. Люблю обпікатися. Люблю пухирці, люблю, коли ранки печуть.
Коли я кришу овочі або тру їх на тертці, уявляю собі, що це не овочі, а частини людських тіл. Я не люблю уявляти те саме з м'ясом. Я ніколи не готую м'ясні страви. Але люблю їх їсти.
Одного разу я пішла до косметичного салону і витримала кілька годин незворушного сидіння — невміла дівчинка робила мені французький манікюр. Удома я начистила картоплі і почала терти її на тертці. Зішкрябала не лише манікюр, але й шкіру з пальців. Деруни вийшли добрі.
Часом я куштую страви, які готую, але частіше ні. Я завжди знаю, що вони неправдоподібно смачні. Я не винна, що, не вміючи готувати, готую так добре.
Зготовані страви спускаю в унітаз.
Капітан зупиняє машину на узбіччі. Тонкі дерева тонко сплітаються між собою гілками. З гілок шмарклями звисають шматки туману.
Завжди, коли проїжджаю повз відлюдні місця, повз голі мокрі поля чи темні ліси, уявляю собі, що залишаюся в них зовсім сама. Зимно і моторошно так, що аж затишно.
Ми виходимо з машини. Надворі ніч. З кишені мого пальта на землю випадає зубна щітка.
Здається, мороз, кажу я.
Капітан з усієї сили б'є мене по обличчі. Я падаю.
Лежу на промерзлій землі. З носа тече кров. Досі у мене ніколи не текла кров з носа. Жодного разу в житті.
Навіщо він ударив мене? Як він міг мене вдарити?
Не розумію нічого. Дивлюся па нього широко розплющеними очима. Але ніби й не дуже здивовано.
Як ти міг мене вдарити? — питаю його тихо, витираючи долонею кров з лиця. Як ти міг мене вдарити? Навіщо? Мене не можна бити. Не можна. Невже ти не розумієш? Я — ангел…
На пальті повно замерзлого листя.
Фореватуґеза
Була щойно третя година пополудні, а Наташа вже знову чулася знесиленою. Автоматично відраховуючи монетки на здачу і складаючи їх у рівні стовпчики на дерев'яному столику, накритому протертою і брудною цератою, Наташа широко позіхала, видаючи при цьому відкритий протяжний стогін. Акуратні стрункі вежки по п'ять, десять, двадцять п'ять і п'ятдесят копійок утворювали посеред столу крихітний макет міста майбутнього з висотними будинками, округлими в діаметрі, чиї найвищі, багатотисячні поверхи губилися серед хмар і зірок; дрібніші монетки — по одній чи дві копійки — лежали поруч, скинуті в звичайнісіньку купу; металеві гривні Наташа ховала до лівої кишені фартушка, а пожмакані паперові — до правої.
Напевно, якісь фронти, сказала сама до себе дівчина, здряпуючи з церати фіолетову квіточку-дзвіночок обламаним нігтем, на якому ще виднілися мікроскопічні архіпелаги блискучого сріблястого лаку Атмосферні фронти, тиск або ще якась біда, пробубоніла вона, підводячись. Погодні умови другого типу.