Рут принесла собі до кімнати п'ять пляшок пива і пила його, вихилившись з вікна. її волосся вже зовсім намокло, з нього струмочками текла вода, туш розмастилася, пекли очі. дощ заливав Фріцові папери на столі. Рут відчувала якусь трагічну радість. На устах у неї застигла посмішка, а в очах з кожним ковтком пива з'являлося все більше розпачу. Чомусь залізла до Фріцової шухляди і почала копирсатися в його товстенних блокнотах, швидко перегортала сторінки, шепотіла якісь імена, номери телефонів, якісь вірші, уривки речень: «в лице впивалися голки», «він підтягнувся на руках», «смак солі на язику», «камінці кололи ступні», «чайки кружляли високо в небі, а небо якось зіщулилося від». У найдальшому закамарку шухляди Рут знайшла невідомий бюстгальтер.
Полежала трохи на ліжку. Вирішила переодягтися. Натягнула білу майку і величезні Фріцові шорти. Тримаючи їх руками, пішла в душ. Довго стояла під струменем, потім сиділа на підлозі, потім знову стояла. Почало паморочитися в голові. Треба лягти, подумала Рут, треба лягти, я не хочу вмирати. Якось добрела до ліжка і провалилася.
Отямилася за кілька годин від нестерпного холоду. Боліла голова, в роті пересохло, вона в крижаному мокрому одязі лежала на мокрій постелі, вікно було відчинене, дощ далі падав, частину Фріцових паперів винесло протягом надвір, і тепер вони, жалюгідно звисаючи з гілок, тріпотіли і здригалися. Подушка чомусь була наполовину спалена, страшно смерділа і продовжувала тліти.
Фріц мене вб'є, подумала Рут, нажахано дивлячись на подушку, схопить мене за карк і кине об шафу, а потім підніме з підлоги і кине об стіну, а потім схопить мене за волосся і битиме чолом об одвірок, а тоді візьме під пахви і викине в коридор, а там якраз виходитимуть ці дурнуваті кретини-українці, кожен зі своєю пачкою сигарет, бо вони курять навіть коли сплять або коли приймають душ — якщо вони взагалі приймають душ, у них усередині все спопеліло, вони їдять салати і п'ють вино, пиво або горілку, або чай, або каву — але курять обов'язково, забери у них сигарети, і вони відразу ж повмирають, пожовтіють, зблякнуть, скрутяться і розпадуться на попіл, а тоді прийде пані Дорота або пані Людина і змете їхній порох і викине, і ніхто навіть не згадає, що тут з нами жили якісь українці, де це взагалі — Україна? щось мені приверзлося…
Рут подопивала з пляшок залишки пива, незграбно звелася на ноги, вийшла з кімнати і побрела коридором, спираючись об стіни. Я відчинила двері і запросила Рут увійти.
Мені потрібна подушка, сказала вона, кен ю боров мі йор пілов, пліз. Вона сіла на крісло і почала потрохи гойдатися взад-вперед, взад-вперед, від неї було чути пивом і чимось спаленим, я мовчки стояла посеред кімнати і шукала поглядом свої сигарети.
Де у тебе туалет, врешті сказала Рут. Я допомогла їй піднятися, допомогла ввімкнути світло в туалеті, допомогла відчинити двері, допомогла увійти. Вона подивилася на себе в дзеркало, якось майже грайливо поправила волосся і тоді різко зігнулася над умивальником — але не встигла. Вона забруднила свій светр, забруднила мій синій рушник, забруднила мій умивальник і підлогу в моєму туалеті, але я не сказала їй ні слова, допомогла їй помитися, витерла її червоним рушником і посміхнулась до неї.
Колись я ходила на танці, сказала Рут, знову сидячи на кріслі, я ходила на танці, а ти ходила на танці? Так, я ходила на танці, але дуже коротко, відповіла я, десь півроку. А я ходила довго, сказала Рут, тоді занадто сильно гойднулася, впала з крісла і заснула.
Я роздягнула її і вклала у своє ліжко. Випила аспірин, вилізла на підвіконня і сиджу на ньому ось уже дві години.
Дощ не зупиняється.
Спи, моя дорога Рут, спи, і нічого не бійся, я стережу твій сон, у мене затерпло все тіло, я змерзла, задубіла, і в мене, здається, температура, але я тебе не залишу, спи спокійно, білява подруго з блакитною пульсуючою жилкою на шиї.
Я прокинулася на підвіконні від болю в нозі. Жодного разу в житті мені не щастило побачити власну п'яту з такого ракурсу. Спробувала випростати ногу, але заболіло ще дужче. Якимось дивом злізла з підвіконня і поглянула на ліжко. Рут уже не було.
Вони з'явилися з Фріцом на сніданок рівно о дев'ятій п'ятнадцять. Фріц — спокійний, врівноважений. Рут — стомлена, стримана. Привіт, сказали вони в один голос. Привіт, відповіла я.
Як спалося, запитав Фріц. Я посміхнулася. Не забудь додати олії, сказала Рут. Я пам'ятаю, кивнув Фріц. Сьогодні дощу не буде, сказала Рут. Сподіваюся, сказав Фріц.
Рут, сказала я, це ґудзик від твого светрика.
Рут поглянула на мою простягнуту долоню і ввічливо хитнула головою — вирішила не давати милостині. Ні, це не мій ґудзик. Я не маю светрика на ґудзиках, сказала вона. А якщо б і мала, то вони б не відривалися просто так, сказала вона. Запитай когось іншого, думаю, тобі вдасться знайти власника цього ґудзика, і хтось обов'язково тобі подякує, сказала вона й погладила Фріца по білій пухнастій руці.
Пані Дорота
Замок клацнув, і пані Дорота увійшла досередини.
Знову ці розкидані брошурки, ці пачки з довідниками і програмками, скільки їх тут — тисячі й тисячі, лежать на підлозі, не потрібні нікому цим гладеньким фінським папером навіть задницю не підтерти, а скільки дерев знищено, а скільки пташок з тих дерев зігнано, а скільки людей обливалося потом, зрубуючи ці дерева, добре ще, коли не було нещасних випадків — бо он їх скільки на кожному кроці: двох сімнадцятирічних хлопців застрілили поліціянти, і не просто застрілити — продірявили наскрізь, лиць не можна було розпізнати, і за що? за те, що просто не загальмували, коли їм наказували зупинитися — але якого дідька вони мали зупинятися, якщо ті тварюки були вбрані в цивільний одяг і на чолі у них не написано: «поліція».
Пані Дорота затискає щойнокуплену газету «Факт» під пахвою і відсуває ногою вбік пачки з брошурами.
Та, зрештою, скільки книжок можна було надрукувати за ці гроші, на цьому папері, цією фарбою. Аж дивно — і чим люди думають? Зрештою, можна було б повидруковувати всі ці бздури на якомусь дешевшому папері, але ні — все тільки найвищого ґатунку. Пахне ж як — аж у голові паморочиться!
Пані Дорота мимохідь хапає декілька аркушів і на повні груди вдихає запах свіжого друку. В будинку тихо. Пані Дорота заходить на кухню.
Ну ясно, парочка із західного вже поснідала, посуд вимитий і витертий насухо, але скільки разів їм повторювати, щоб ховали все до шухляд — порозкладалися на столі, біля самої плити, ще, не доведи Господи, пожежа станеться.
Хоча — яка там пожежа з цими всіма надчутливими сигналізаціями. Вмерти можна було зі сміху, коли той симпатичний чоловік з північного смажив цибулю і раптом завили сирени. Лампочки мигочуть, сигналізація виє, бідний Пйотрусь прибіг з вогнегасником — а той стоїть посеред кухні з пательнею в одній руці, ложкою в іншій і сигаретою в зубах і ще якось примудряється нас перепрошувати.
Я повідчиняла вікна, ввімкнула витяжку і регочу. Кажу йому: добре хоч, водою не залило. Бо у нас минулого року жили дві дівчини і якось увечері сиділи тут за столом і курили і раптом на них зі стелі як полило, а ще сирени, лампочки — одна аж розплакалася.
Пані Дорота акуратно складає паперові торбинки зі спеціями і пляшечки з соусами під стіною. Міняє місцями кавоварку й електричний чайник. Витирає стіл.
Добре, що в голову прийшла ця ідея зовсім забрати обрус. Відразу стільки клопотів з голови. І як їм удавалося так немилосердно його захляпувати щовечора. Аж цікаво ставало: в яких місцях і від чого плями доведеться відпирати завтра.
На підлозі нерозтоптані гусенички попелу. Значить, чоловік з одинадцятої «а» вже пив каву Ще поки прокинеться його сусідка з одинадцятої «б» і вони разом зійдуть снідати, можна спокійно випити кави.