Надя. А нема нікого?
Іван. Як бачиш - нема. (Дзвінок.)
Надя. Другий!
Іван. Нічого, перша сцена без мене. Заходь, дитя, освіжи атмосферу своєю чистотою. Бере її за руку й садовить. Я тебе виглядаю в кулісах цілий вечір! Твій світлий образ ангела дає мені силу творчости!
Надя. Не могла доступитись до вас і тільки здалеку дивилась. Я боюсь підходити: Людмила Павлівна обіщала облить мене сірною кислотою. А тепер вона поїхала з ґрафом кататись, і я до вас забігла...
Іван. Людмила? З ґрафом? Хто тобі сказав?
Надя. За кулісами всі говорять. А я сама бачила Людмилу Павлівну і ґрафа в вестібюлі.
Іван. А-а!... Чорт із нею! (Дивиться на Надю.) Чому я тебе раніше не зустрів... Ти - чистий ангел, ти б не зрадила.
Надя. І не зраджу! Я люблю в вас свій ідеал.
Іван. Але ти не моя...
Надя. І не можу бути вашою ніколи - ви жонаті...
Іван, тре лоб. - Жонатий?... Так, так, дитя моє! Слова твої, мов молотом, ударили мене по голові: я... жонатий, люблю свою Марусечку і... тварь!... Брр!... Край! [86] Завтра почну нове життя, а ти будеш моєю музою і своєю чистотою освіжиш мою попорчену [87] душу. (Цілує її в лоб.) Іди, дитя! (Надя виходить.) Ах, яка мука зразу насіла на душу! Говорю одне, роблю друге. Нема в мене нравственної [88] дисципліни... Але я її добуду, добуду... Світлий образ Наді поможе очиститись І стати кращим! (Входить Крамарюк.) Завтра порву з Людмилою!
Крамарюк і Іван.
Крамарюк, ковиря в зубах і причмокує.
Іван. Випив і закусив?
Крамарюк. Ке-ке-ке!
Іван. Де Людмила Павлівна?
Крамарюк, жує. - Людочка? Пішла додому, головка болить.
Іван. Брешеш!
Крамарюк. Коли Людочка неправду сказала, то й Стьопка бреше.
Іван. Лукавий прислужник!...
Крамарюк. Їй, [89] не знаю нічого.
Іван. Я стояв на виході й бачив, як ґраф вернувся за куліси.
Крамарюк. Свята правда. Ґраф заходив.
Іван. Ну, говори далі святу правду!
Крамарюк. Так, заходив, заходив. Пострівайте. Чого ж він заходив? (Дивиться вгору, нагадує.) А, порт-табак шукав і сказав, що йде в ресторан вечерю для вас заказати.
Іван. А Людмила де була?
Крамарюк. Забув. Не пригадаю. Чи тут... чи вже вийшла... Де тут пригадать, коли в нас, як у калейдоскопі, все міняється.
Іван. Вона поїхала з ґрафом!
Крамарюк. Не може бути?!
Іван. Скотина ти!
Крамарюк. Де моя шапка, я тікаю. (Кактус на дверях.)
Кактус. Степане Кузьмичу, в вас не була Палагея Осипівна?
Крамарюк. Яка?
Кактус. Ваша... Наша... Ставська! Вона Емілію грає, а зуби пропали...
Іван. Що?
Кактус. Послідня сцена спочивальні готова, а Емілія без зубів.
Іван. Які зуби? При чому тут зуби?
Кактус. В Палагеї Осипівни були свої, хоч і цілі, та жовті зуби, а вона всі свої повиривала і вставила свіжі, білі. В першій сцені виняла зуби - десну давили - і вийшла, а хтось узяв зуби.
Усай, вбігає, до Кактуса. - Зуби, зуби! Де зуби?
Кактус. Не знаю.
Усай. Жалування одбіраєш число в число, а не знаєш, де зуби? Шукай! (Кактус вибігає.) Стьопа, в тебе всі зуби вставні, певно, ти мав практику, п’яний не раз губив зуби; як ти думаєш, де можуть бути зуби Палагеї Осипівни?
За сценою, плаксивий голос. Де мої зуби? Хто пожартував, верніть мені мої зуби!
Крамарюк. Стривайте! Я якось спав на пароході, зуби випали, й собачка Палагеї Осипівни занесла під стіл.
Усай. Ідея! Біжить і ще на дверях кричить. Шукайте зуби в Амішки - може, собачка взяла? (Пішов.)
Іван. Ну, милий, я з тобою ще побалакаю. Завтра перебірайся у другу уборну..
Крамарюк. Чим же я винен?
Іван. Я тебе знаю - ти сприяв.
Кактус, у дверях. - Іван Макарович, починаю.
Іван. А зуби?
Кактус. Є, є- Амішка гризла.
Іван. Грай тепер траґедію! А-а-а! Ввесь настрій пропав! (Пішов.)