– Окрім тещі!
– Темні сили, нічого не вдієш.
– А ви мене не засадите на дурку?
– Засаджу, бо не маю вибору – питання вирішене там, – нарколог махнув головою вгору.
– Лікарю, я не хочу на дурку!
– Не хочеш на дурку? Ніхто не хоче на дурку. Але як же нам бути? Давай-но зробимо так… – і лікар змовницьки нахилився до вуха Афанасія і щось зашепотів. І чим більше він шепотів, тим світлішали і світлішали їхні обличчя.
На ранок Афанасій прокинувся повний сил і оптимізму. Він відчував у собі забуту давно впевненість і радість – світлу, не каламутну радість нового життя. Він прийняв душ, поголився, надягнув білу сорочку, сірий із відблиском костюм і блакитну – аж било в очі вранішнім небом – краватку. У кухні він побачив тещу, вона сиділа, нахиливши низько голову у чорній хустці, до чашки з чаєм, наче на похороні та спідлоба дивилася на зятя. Дружина поралася біля плити і з весело з кимось гомоніла по мобільному телефону. «Здавати мене зібралися. Бач, як радіють», – подумав Афанасій. І вибухнув – підстрибнув, догори, майже до самої стелі, підкинувши руки, впав навприсядки, підскочив, страшно розмахуючи руками і викидаючи ноги в боки, високо їх задираючи. Це був його коронний номер колись у всіх місцевих кабаках – «танок смерті», виконувався імпровізаційно і з натхненням під будь-яку музику, як правило, смертельно п'яним. Афанасій завмер на мить, наче зірка, з розставленими руками і ногами, тричі крутнувся дзиґою, з гиком підскочив, колінами тричі торкнувшись вух, а потім різко завмер, як стовп, притиснувши міцно руки до тулуба, наче соромлячись, схиливши голову, наче очікуючи овацій і квітів, і тихо запитав: «Ну що?»
Поки дружина і особливо теща приходили до тями, збирали речі та кудись дзвонили, Афанасій пішов у сарай і мовчки попрощався з паном Зривком. Порожню пляшку він заховав під старий «Запорожець», який вже й забув, коли останній раз його керма торкалася рука хазяїна. «На пам'ять, – подумав Афанасій, – коли ще побачимось…» – витер сухою брудною ганчіркою пилюку з бокового люстерка, уважно роздивився там себе – чоло його перетинала тепер глибока зморшка; поправив червону краватку і, міцно стиснувши вила, почав чекати, вдивляючись крізь щілину у дверях у простір свого невеличкого двору.
Наталка Сняданко
Недопите мартіні б'янко
Юстина зупинилася перед дверима під'їзду Поставила на землю важку торбу і натиснула на клямку. Двері були зачинені. Замерзлими пальцями вона набрала на домофоні код, але двері не відчинилися.
– Код поміняли, падли, – почулося з-під купи ганчірок від смітника на протилежному боці вулиці.
Це був їхній місцевий бомж, який часто ночував на сходовій клітці, залишаючи по собі вранці сліди сечі і порожні пляшки з тих, які не приймали у склотару. Колись він працював сантехніком у ЖЕКу, але спився і втратив квартиру, отриману свого часу від держави.
Після третьої безуспішної спроби Юстина набрала номер Альони.
– Зараз вийду, – коротко сказала Альона, і за мить двері відчинилися.
З внутрішнього боку дверей висіло повідомлення про зміну коду.
– Телевежа нині чомусь не світиться, вулиця без цього якась незатишна, – сказала Юстина.
– Справді. Мабуть, вихідний, перше січня все ж таки, – відповіла їй Альона.
Їхня вулиця вела під гору до Високого Замку, де вечорами підсвічувалася телевежа, і її верхівка визирала з-за горішнього краю вулиці, ніби уродинна свічка над половинкою торта, і від цього менш понурими здавалися і смітникові баки, що стояли просто посеред вулиці, і діри у бруківці, і напівсніг-напівлід кількаденної давності на тротуарі, своєчасно неприбраний, потім підталий, а тоді знову кристалізований у брудно-сірі брили.
Альона взяла сумку, і вони разом пройшли через під'їзд у внутрішній дворик, де був вхід до Юстининого помешкання. їхні з Альоною квартири колись були одним просторим двокімнатним помешканням, до якого заходилося з під'їзду. Але потім помешкання розділили на два, в одному добудували вхід із внутрішнього дворика, в інше втиснули крихітну мазничку.
Персональний вихід у внутрішній дворик був лише в помешканні Юстини, двері всіх інших квартир відчинялися на загальну сходову клітку в під'їзді. Юстині подобався цей окремий вхід. Створювалася ілюзія, що насправді цей дворик належить тільки їй, і вона часто пила там улітку каву. Щоправда, тільки вранці, поки задавнений сморід котячої сечі ще не проступав крізь свіже прибирання.
Юстина не могла б сказати, що їй подобається затхлий запах старих будинків, але сморід сходових кліток у кількадесятирічних висотних будинках здавався їй набагато огиднішим. Старі будівлі були стійкішими не лише до запахів, вони, як і їхні мешканці, вміли пристосовуватися до здебільшого безглуздих оперативних втручань у свою внутрішню цілісність і долати це, як хвороби. Скажімо, помешкання Юстини, від якого було ампутовано теперішнє помешкання Альони, гідно витримало цю екзекуцію, а потім ще і добудову входу. Нагадували про минуле лише соляні випари, які час від часу з'являлися на спільній із лазничкою Альони стіні кухні і залишалися невидимими, аж поки не змушували тиньк осипатися. На стіні прибудови, яка виходила у внутрішній дворик і не опалювалася, навпаки, взимку проступали темні лінії, які зникали, якщо стіну прогрівали. Усі ці недоліки були позбавлені тої незворотності, з якою асоціювалися у Юстини схожі речі у бетонній висотці, де мешкали її батьки. Там, якщо, скажімо, заводився на стіні грибок, то це вже було назавжди і жодні хімічні сполуки чи прогрівання не дозволяли позбутися його. Те саме стосувалося нерівностей стель чи стін – жодні сучасні технології не вирівнювали безнадійно кривих кутів хоча б настільки, щоб допасувати до них вбудовані меблі. Нові й старі будівлі, у яких свавільно розвалювали та пересували стіни, добудовували і перебудовували частини, неправильно інсталювали опалення чи каналізаційні труби, від цього страждали. Але новіші будівлі страждали від цього більше – вони були мов діти з вродженими вадами, нежиттєздатні від початку, і кожна наступна хвороба робила їх ще більш слабкими і потворними. Тоді як будівлі старого зразка, запроектовані вродливими і здоровими, старілися поволі, не втрачаючи при цьому гідності і слідів колишньої гармонії. Скажімо, якби зараз Альона з Юстиною вирішили знову об'єднати свої помешкання, забравши лазничку з невластивого їй місця і встановивши регулярний підігрів вологої зовнішньої стіни, все повернулося би до норми і вони б отримали просторе двокімнатне помешкання з високою стелею та достатньою кількістю вікон. Натомість жодна перебудова чи вдосконалення помешкання батьків Юстини не дали б такого ж ефекту, бо неможливо виправити те, що ніколи не було досконалим. І Юстині чомусь спокійніше було жити з думкою, що всі проблеми в її помешканні можна було б ліквідувати, хоча насправді вони з Альоною не збиралися об'єднувати своє житло.
Мабуть, справа тут була не в квартирах і не в будинках, а у відчутті пов'язаності з тими стінами, у яких живеш. Так, ніби з часом відбувалися певні взаємопроникнення живого і неживого. Іноді Юстині здавалося, що якби її батько жив не в потворній бетонній висотці на околиці міста, а у старому будинку середмістя, він подолав би свою залежність від алкоголю і не помер би так рано. Таке відчуття посилювалося в ній у сонячні й привітні ранки, коли вона, вийшовши з темного під'їзду, раптом ніби вперше зауважувала, що будинки на вулиці розташовані не просто так, а в ретельно продуманому порядку, що вулиця створює перспективу, і залежно від освітлення ця перспектива щоразу інша, тож роздивлятися її можна безкінечно, ніби відблиски полум'я у багатті, яке заворожує і не відпускає якоюсь схожою загадковою непостійністю. Ніби візерунки у калейдоскопі, де кольорові скельця примудряються скластися у невичерпно мінливий орнамент. І у такі моменти їй і самій хотілося випростатися, подивитися на себе збоку, вдягнутися якось ретельніше, старанніше зачесатися, подумати про щось не надто дріб'язкове і буденне. І це відчуття не минало роками, коли вона жила у середмісті і, здавалося б, мала б звикнути і збайдужіти до архітектурних красот. Навпаки, у ній щоразу болючіше озивалися усі прояви дисгармонійності, на які вона тепер звертала увагу значно частіше, ніж колись. Усі потворні новозамінені вікна, поспіхом вставлені недопасовані двері, токсичні кольори різноманітних дашків і перегородок із пластику на старих балконах, надщерблена бруківка, порослий мохом кривий асфальт чи безсоромно роззявлені брудні пащі смітників. Звикання до гармонії не посилювало збайдужіння, а навпаки, розвивало у ній нову, не знану раніше чутливість, що її позбавлені діти, які виросли серед хворобливо спотвореної естетики радянської забудови.