— Ось, на, випий! Це паралізує магічні здатності. Народний засіб! Правда, живіт трохи покрутить.
Я підозріливо принюхався до пляшечки — рідина пахла часником.
— Пару днів поживеш удома, щоб ні у кого не виникало запитань. Потім я влаштую тебе в експедицію.
— Куди-куди?
— Туди! Тут до нас якісь жевжики столичні приїхали, типу, археологи. Збираються копати щось на Острові Короля, шукають сезонних робітників. Природньо, ніхто з місцевих до них найматися не хоче (нема дурних), вони за тебе обома руками схопляться. Доведеться і мені з тобою…
Тут я проковтнув вміст пляшечки, забувши про заперечення. Дивна рідина впала у шлунок свинцевою краплею, але якихось різких катастрофічних змін не викликала. Тобто, взагалі ніяких змін. Скільки я не намагався, не міг переконати себе, що відчуваю зменшення сили чи якусь внутрішню слабкість. Дядько помітив мої метання, посміхнувся і велів іти додому.
В принципі, уже і, справді, час було вертатися: вечоріло, а село — не місто, ліхтарів тут немає. Я біг додому знайомими з дитинства стежками, навпорошки, каменями через річку і далі городами, а думки крутилися навколо дивовижних викрутасів долі. З усіх точок зору, удача мені посміхнулася. Тобто, зрозумійте правильно, мені ні нафіг не потрібна професія чорного мага взагалі (я, якщо чесно, алхіміком збирався бути), але до відмічених «наглядом» суб’єктів люди завжди ставляться з підозрою. Як знати, а раптом це з вар’ятського будинку знову випустили психопата? Я ж задовбаюся пояснювати, що ні в чому не винен! А так проблема вирішилася ще раніше, ніж хоч якось себе проявила.
А тут ще (ніби в компенсацію за потрачені нерви) на обрії вималювалися екзотична екскурсія. Холєра ясна, це ж Острів Короля! Та хто ж з чорних не мріє зближча подивитися на це місце? Це ж як вчасно я сюди потрапив!
Глава 3
Канікули, які почалися так сумбурно, налагодилися — дядькове зілля зіпсувало мені апетит, зате помітно покращило характер. Ніколи б не подумав, що коливання Джерела аж так сильно впливають на мій настрій.
Це було дуже своєчасно, оскільки дозволяло мені без роздратування сприймати дітей. Ні, я не проти дітей, але три[1] роки тому, коли ми були на рівних правах, ця дрібнота мене так не діставала (тоді їх увага була, переважно, сконцентрована на батьках). Тепер же маленька Емі вчила мене розпізнавати кольори. Підводила до якоїсь квіточки, тицяла в неї і казала:
— Ось цє — куряця сяпота!
Мене ж більше хвилювала не ботаніка, а зоологія: вітчим наклав на вікно моєї кімнати якесь закляття, яке відвертало бджіл, але тварюки брали своє надворі. За три дні мене ще ніхто не вкусив, але я боявся, що таке щастя довго тривати не може.
Лючик бігав навколо, щасливий і сяючий, і говорив про все, тобто — взагалі про все. Це був справжній потік свідомості, сенсу якого я не вловлював, навіть коли дуже намагався. Незвичайна поведінка для восьмилітнього хлопчика. Якщо так виглядає пробудження білого Джерела, то як же виглядало пробудження чорного? Я намагався пригадати, чим діставав оточуючих у його віці.
— Знаєш, а ти на початку пробудження намагався усіма командувати, — пригадав Джо за обідом, проводжаючи свого малого повним ніжності поглядом. — Буквально всіма, навіть кішками. Це було так мило…
Добре, що ці події не відклалися у мене в пам’яті.
Два дні я проявляв чудеса витримки і самоконтролю, навіть найбільш прискіпливий емпат не зміг би сказати, що я чимось затьмарюю образ Геніального Старшого Брата. На третій день дядько Ґордон, як і обіцяв, озвучив ідею про експедицію. Ми пили чай на веранді, яка тепер також відвертали бджіл. Настирливі тварюки підлітали до межі дії закляття і зависали там з багатозначним дзижчанням. Я поливав млинці медом — бджоли мені не подобалося, але солодке я любив, а те, що ласощі було віднято у ненависних комах і здобрено їхніми трупами, лише покращувало їх смак.
Мати поставилася до пропозиції дядька без ентузіазму.
— Томас приїхав відпочивати…
Я відірвався від млинців:
— Але, мам! Це ж Острів Короля!
— До того ж, хлопчик зможе трохи заробити, — прогугнявив дядько вглиб горнятка.
Гроші? Над цим аспектом експедиції я ще поки не думав.
— Скільки вони платять? — зацікавився Джо.
— Сімнадцять крон за тиждень, — повідомив дядько. — Плюс — триразове харчування.
Півсотні крон за три тижні! Мабуть, мій погляд сказав за мене все: я вже бачив ці гроші, уже відчував їх вагу у своїх руках. Мама важко зітхнула.