— Та перестаньте, Міллі! — посміхнувся дядько. — Всього лиш місяць. У вас ще буде час насолодитися одне одним.
— Ти поїдеш на острів з привидами? — округлились очі Лючика.
— Не бійся, малий, — поблажливо посміхнувся я, — якщо вони з’являться, твій брат їх всіх запечатає!
— Там нічого не стається вже сто років, — став на мій бік вітчим.
— Але там сто років уже ніхто і не живе, — багатозначно заперечила мати.
Вони ще трохи посперечалася, але останнє слово, як завжди, залишилося за мною. Чорний я чи ні? Мама позітхала і почала збирати мене в дорогу. Джо, з погано прихованим полегшенням, мішався під ногами то їй, то мені, безумно дратуючи нас обох. Одне добре — у день від’їзду в долині пішов дощ, і бджоли мене не проводжали.
Всю дорогу до узбережжя ми з дядьком їхали мовчки, але не тому, що сказати нам було нічого — стара колимага скакала вибоїнами, як тушканчик, надсадно завивала на підйомах і оглушливо деренчала на спусках; спроба спілкування в таких умовах могла коштувати язика. Нечисленні перехожі, коли ми під’їжджали, кидалися в боки і робили відвертаючі знаки, корови починали брикатися, а коні ставали дибки. Ха, це вони ще не знають, куди ми їдемо!
Наскільки мені відомо, Острів вважався забороненим завжди. При старій владі там знаходилася найстрашніша на всю Інгерніку тюрма, при новій тюрму закрили (зі співчуття до тюремщиків), але з тих часів пішло повір’я, що душі чорних магів після смерті мешкають саме там. Років сто тому навколо Острова з’явилася низка заклятих маяків, які відлякували човни рибалок печальним дзвоном. В чому причини таких суворих упереджуючих заходів, думки розходилися: одні вважали, що десь в тих краях знаходяться відчинені навстіж ворота у потойбічний світ, другі стверджували, що влада охороняє могилу Того Самого Короля, а треті, посилаючись на легенди, натякали що Король і сам зуміє себе захистити. Туристичним місцем Острів ніколи не був, цікавість до нього не заохочувалася, а його зображень я ні разу ніде не бачив.
Тим більш дивним було те, що в Краухарді з’явилися ці столичні хлюсти. Що взагалі можна шукати у місці, де ніхто ніколи не жив?
Археологи збиралися вирушити на острів із крихітного рибальського селища з дивною назвою Псячий Пляж. В кого як, а у мене ця назва викликала асоціації з трупами і відходами. На місце ми приїхали першими. Я тихо пітнів у товстому в’язаному светрі, сподіваючись, що у морі й справді аж так холодно, як мені обіцяли. Наймачі з’явилися, коли було вже за полудень. Спочатку до причалу підкотила здоровенна вантажівка, судячи за вихлопом, практично нова, а за нею — напіввійськовий позашляховик (тільки в армії використовують дизельні двигуни для таких маленьких машин). Із вантажівки вискочили вантажники і охорона, а з авто, не поспішаючи, вийшло наше майбутнє керівництво.
— Публіка при грошах, — глибокодумно зауважив дядько
Я не підтримав розмови — похмілля від протимагічного засобу було на диво неприємним.
— Більше я тобі його не дам, — заявив дядько ще на виїзді з дому, — якщо довго приймати, воно викликає галюцинації і приступи шизофренії.
Я аж захлинувся.
— Що ж ти не попередив?
— А в тебе був вибір? — резонно заперечив він. — Привертати уваги ми не будемо. Через два дні дія еліксиру закінчиться, тоді почнемо тренуватися. Попереджаю, вчитель з мене ніякий, так що на багато не розраховуй! Твоя задача — не ворожити як Кой Ґорґун, а навчитися впевнено прикликати і відпускати Джерело; особливого таланту для цього не треба. Ясно?
Я поступливо закивав (голова в мене тоді ще не аж так боліла). Ідея заробити грошей, подивитися на заборонений острів і ще трошки підучитися магії виглядала цілком привабливо. Хто ж знав, що мене буде так нудити?
Крім нас на острів збиралося ще троє робітників, судячи за одягом — не з місцевих (я маю на увазі, що в Краухарді одяг з коротким рукавом не носять навіть влітку — здоров’я дорожче). Знайомитися з нами вони не поспішали, але я так зрозумів, що всі вони — студенти, або зі столиці, або звідкись недалеко звідтам. Хлопці розпивали щось з великої шкіряної фляги і реготали. Судячи за всім, що таке Острів Короля, вони знали лише дуже приблизно. А я вже було малював собі в уяві компанію кабінетних вчених, які намагалися здійснити бюджетну вилазку історичними місцями, як тут під’їхала ця не цілком цивільна вантажівка. На причалі швидко росла гора міхів, ящиків і бочок, пара здорових мужиків у однакових комбінезонах приймала вантаж і відганяла від нього цікавих роззяв. У одного з них на поясі висів поліцейський кийок, а в другого за халявою високого черевика красувався ніж. На катері, що ліниво погойдувався поряд з берегом, почали розводити пари.