— Потрібно розширити географію пошуку! — Її очі горіли фанатизмом. — У доповіді комісії мова йшла про руїни, які помітили на березі на п’ять кілометрів південніше. Там ми напевне щось знайдемо!
Іще одні руїни, ще й не обжиті. Блискуче! Лише щось мені підказувало, що знайти ми можемо зовсім не те, що шукаємо.
Попередній огляд нового місця Містер Сміт зробив сам, в ролі помічника взявши з собою П’єра, чим той жахливо пишався (дурник). Повернулися вони, як не дивно, обоє цілими. Сміт ніс з собою скриньку, вміст якого якої нікому, окрім місіс Клементс, не показав, але було там щось, без сумніву, важливе, тому що дискусії закінчилися, і передислокацію призначили на наступний день.
В добровольці записали нас з дядьком, того ж П’єра і одного з охоронців, Геріка. Я звернув увагу на те, що чорних в базовому таборі не залишилося, але вирішив, що Сміту краще знати, де ми йому більше потрібні.
— Що, не взяли твого підлабузника? — глузливо зауважив дядько.
Я не одразу й догнав, кого він мав на увазі.
— Ніколи би не подумав, що ти такий ласий до влади, племінничку! Я б на цього блідого глиста не повівся.
Це він що, про Алеха? Ніколи не помічав за білим підлабузництво — це у нього просто натура така, вічна захоплена. Мені звичайно, лестило, що хлопець на рік старший за мене визнає мій авторитет, але справа були не у верховодстві, а, скорше, в комплексі Старшого Брата, який прокинувся в мені після візиту додому (раніше я просто не помічав, як мені подобається відчувати себе главою сім’ї). Але з чого б це дядько ліз у мої справи?
— Заздриш? — невинно поцікавився я.
Ха! Точно, заздрить! Он, навіть почервонів. Так, дядьку, звик ти бути першим хлопцем на селі, а зараз не виходить — наступає на п’ятки молодь. Вважайте мене гидким, але бути об’єктом заздрощів — надзвичайно приємне відчуття! Дядько усвідомив свою помилку, тему більше не зачіпав, але справу було зроблено: я вперше усвідомив, що ми двоє — також чорні, а значить, колись надійде і наша черга виясняти стосунки. Тільки не зараз, зараз на денній повістці моє Джерело Сили, загрози Острова Короля і мовчазна але завжди присутня проблема грошей. Не час займатися вибудовуванням ієрархії! І треба подумати, як відволікти від цього увагу дядька. Знову посварити його зі Смітом?
Але, як виявилося, непокоївся я дарма — Острів Короля першим знайшов спосіб нас забавити.
Нове місце розкопок знаходилася в максимально важкодоступній частині узбережжя, як тій горезвісній комісії вдалося його знайти, залишалося таємницею. Тим не менше, його відшукали, позначили на картах і навіть дали назву — Мис Самотності. Ми висадилися туди як справжній десант — на шлюпці, з катера, буквально просочившись через прибережні скелі (мене дещо непокоїло, що такий подвиг нам доведеться здійснювати щодня). За лінією каменів нас чекала навіть не бухта, а так — мілка заводь, до котрої берегом вели залишки древньої дороги. Хто, коли і нащо її збудував, було рішуче незрозуміло — підійти сюди крупнішим кораблем було в принципі неможливо. Наша ціль була розташована помітно вище за рівень моря, на зрізаній верхівці гори — геометрично-правильні купки піску і щебеню позначали собою залишки трьох чи чотирьох великих будівель, масштабами будівництва вони нагадували Кейптауер, скорше за все, саме цим вони і сподобалися місіс Клементс. Дряпалися догори ми хвилин двадцять, старанно роблячи вид, що ми в’ючні мули, і тихо лаючись. Скинувши на землю першу партію вантажу, я дозволив собі перевести подих і прогулятися руїнами.
Зблизька розвалища виглядали досить хаотично. Навколо був типовий для Острова Короля краєвид — камені, тільки камені, жодної зеленої плямки, навіть моху не було. Стіни древніх будинків поруйнувалися і осіли нерівномірно, тому в одних місцях уламки лежали великими купами, тоді як в інших можна було розгледіти конструкції першого поверху. Тут не було ніяких сильних плит, зате попадалися уламки скла, тонкого і місцями не зовсім прозорого; раз око відшукала щось, що нагадувало висохлу і обвітрену кістку. В усьому іншому… Важко було уявити що тут хоч колись жили люди. Цьому місцю не вистачало безлічі дрібних деталей, слідів людських рук, воно вже практично повернулося до безмовної первозданності, майже без залишку розчинилося в часі.