Перед під’їздом розстелили чорну килимову доріжку, на стінах вивісили полотнища з мудрими цитатами прославлених бойових магів (уявіть собі, бойові маги вміли висловлюватися цензурно!), а на даху, принаджені магічними еманаціями, рядком сиділи круки (супутники мору і битв). В залі корпусу мене очікували проректор та інструктор з двома асистентами, а представники влади — той самий поліцейський-гоблін і незнайомий мені чорний маг в уніформі — просто виказували мовчазну присутність. Все, як можна було очікувати.
— Ви все-таки вирішили пройти посвяту, — містер Даркон виглядав трохи засмученим.
До випадку в поліцейському відділку я ще обдумував це питання, але тепер викаблучуватися не було сенсу.
— Я не збираюся кидати алхімію.
— Всі так кажуть.
Інструктор ввічливо кашлянув:
— Якщо ви усвідомлюєте супутні ризики при Здобутті Сили, прошу підписати!
Це була угода про відмову від претензій — університет зобов’язується зробити все можливе для успішного проведення ритуалу, але за отримана при цьому каліцтва відповідальності не несе. А перед цим було власноручно (і без помарок) написано заяву, лист від найближчих родичів (мені ще нема двадцяти одного), довідка про стан здоров’я… У свій час одного переліку необхідних папірчиків було достатньо, щоби відбити у мене охоту бути магом. Ненавиджу бюрократію! Але тепер особливого вибору більше не існувало, і я підписав угоду, не читаючи.
Мене ляснули по плечу, побажали успіху і проводили до великих, оббитих чорною шкірою дверей. Я спробував було вияснити, що далі, але інструктор прямо під час ходи почав виголошувати промову про історичні паралелі і високу відповідальність. Хоч промова за інформативністю нагадувала агукання білого малюка, шкандалити в такий день не хотілося, залишалося чекати, коли він видихнеться.
Одразу за дверима коридор обривався гвинтовими сходами до рівня мінус два поверхи. Що, в цілому, логічно — настільки серйозний ритуал просто зобов’язаний був проводитися в лабораторії вищого захисту, а їх прийнято замуровувати у фундамент. В місцях такого типу я ще ніколи не бував. Уява вимальовувала мені таємний храм, зі смолоскипами і пентаграмами, але життя виявилося набагато прозаїчнішим: за гримливими залізними сходами знаходилася крихітна роздягальня з самотньою лавицею і вішаком для піджаків. Тут мені запропонували передягнутися в ритуальний костюм (таку чорну піжаму), і далі я шльопав кам’яною плиткою уже босий, роблячи вигляд, що такий загартований, тому що чорний маг в дірявих шкарпетках — це навіть не смішно.
Інструктор з видимим зусиллям розчахнув залізні (як у сейфі) двері, ніякого храму за ними не виявилося, так, невелика кімнатка без гострих кутів. На стінах із полірованого срібла грали відблиски від блакитно-білих світильників. Якщо десь і були присутні магічні знаки, в очі вони не кидалися. Один із асистентів ішов спереду, другий підпирав заду, інструктор показував шлях, періодично смикаючи за рукав, чим безумно мене денервував.
Ненавиджу, коли за мене хапаються!
Двері за нашими спинами зачинилися з глухим брязкотом, від якого моє серце тривожно сіпнулося в грудях. Для чого це раптом у нашій ситуації потрібно замикатися?
— … цей важливий для кожного чорного мага день… — монотонно бубонів інструктор.
При цьому він умудрився зманеврувати так, що ціль нашого походу я побачив у найостанніший момент: це був низький залізний стіл з чотирма шкіряними браслетами.
— А може…
Він мовби ненароком узяв мене за руку і почав завалювати спиною на поліровану поверхню. Всі мої інстинкти раптом тривожно завили. Я ринувся до дверей, але мене спритно перехопив другий асистент і поклав на цей довбаний жертовник (а то, що це саме жертовник було ясно, як день).
— Я передумав! Я не хочу!
— Пізно, — повідав інструктор, відсапуючись, — з цеї кімнати ти вийдеш чорним магом або не вийдеш взагалі.
— А-а-а!!!
Прокляття! Стіни-то тут грубі, до того ж — підвал. Я спробував взяти себе в руки (фігурально кажучи, тому що руки мені прищепили десь далеко за головою). Сьогодні переді мною ритуал проходили двоє, і обидва залишилися цілі і живі, одного я навіть бачив. Правда колір обличчя у нього був…
— А що буде-то, що буде?
Асистенти бренькали чимось у кутку, інструктор розглядав мене професійним поглядом хірурга.
— Ти здобудеш Силу.
Я спробував розгледіти, чим вони там займаються, але не зміг, і просто божеволів від цього.