Я завчасно уявляв собі знайомство з цим чудом. Кажуть, його зводила бригада з сорока з гаком чаклунів, і когось при цьому принесли в жертву. Жодного разу не брав участь у жертвопринесенні, а цікаво ж! В університеті нам такого не викладали, я і сам взнав про заборонені практики чисто випадково і запам’ятав лише загальну думку — в момент знайомства з раритетами з дядькового сховку мене більше цікавив власний порятунок. Трохи образливо — всякі там Чудесники ріжуть народ направо і наліво, а пристойним чорним навіть не пояснюють сам принцип (не довіряють?).
Початок атракціону оголосили провідники, які пройшли вагоном і запропонували пасажирам сісти і не хвилюватися. Паровоз, густо плюючись парою, заповзав до ущелини Золотих Воріт (золотих абсолютно буквально — дешевше було один раз відлити арку зі стійкого матеріалу, ніж збирати для оновлення бар’єра армію магів. Звичайні люди, скорше за все, нічого і не відчули, а для мене денне світло наче вицвіло і віддалилося — потужні чари висували свої власні права на навколишню реальність. Зовнішнім шаром йшли звичайні відвертаючі прокляття (навіть трохи незручно — теж мені, чудо), а потім магічні структури наче витончилися, раптом ускладнилися на порядок і вислизнули з-поза меж сприйняття, залишивши після себе лише впевненість, що вони тут є. На мить я відчув на собі чиюсь увагу і встиг привітатися (жахлива звичка, у Шереха підчепив), але відчуття швидко зникло: артефакт визнав мене за свого і не став нічого зі мною робити. Цікаво, які ресурси є у Золотих Воріт на випадок, якщо їм щось не сподобається?
Потяг прискорився — перевірку було пройдено. Провідники знову пройшлися вагоном, ненав’язливо гукáючи пасажирів на ім’я (так, ніби вітали з прибуттям).
Ну, здрастуй, мріє всіх нероб Інгерніки!
Залізнична колія ефектно обривалася над проваллям, прямо на рівні перевалу, далі до берега серпантином спускалася звичайна дорога, а зі скелястого козирка, на якому був розташований вокзал, відкривався потрясаючий вид на Золоту Гавань — найбільше місто Південного Узбережжя. Висота спотворювала відчуття перспективи, здавалося, що до моря не менше пари кілометрів, тоді як насправді до нього було рукою подати. Вулиці, будинки і парки хаотичними уступами спускалися до набережної, а назустріч їм котилася густо-фіолетова армада грозових хмар — я прибув на узбережжя якраз наприкінці оксамитового сезону. Багатократно оспіване Блакитне Море налилося свинцем — починався перший зимовий шторм, різкі пориви вітру шарпали одяг, рвали з рук саквояж, хоча холоду і не було, повітря здавалося теплим, як молоко (і це глибока осінь!).
Пасажири метушилися, штовхалися біля багажного вагону і з опаскою поглядали на низькі хмари, а я одразу рушив до виходу — все ж в подорожуванні майже без нічого є свої преваги. І що характерно: розгледівши чорний костюм, саквояж і парасолю-тростину, жодна зараза не намагалася підійти до мене ближче, ніж на п’ять кроків, не кажучи вже про те, щоби пограбувати.
Однак, треба знайти готель, поки не полило. Воді, знаєте, байдуже, що перед нею чорний маг — буду мокрий як хлющ.
Пасажирів чекало кілька відкритих бричок (на фіг, на фіг) і лімузин-таксі (сподіваюся, з гальмами у нього все добре). Водій запопадливо розчахнув двері — в моєму виборі він не мав жодного сумніву.
— Готель на березі, сер? Зараз великий вибір.
— Ні, пансіон потихше і поближче.
І сухіше — перші краплі дощу крупним хляпами лягли на шибку. Автомобіль не досягнув і середини серпантину, як хтось згори включив душ (чи, скорше, відро перекинув).
Оце я розумію, злива! Краухардські дощики порівняно з цим — песикова халепка. Бруківка одразу перетворилася на бурхливі потоки, видимість скоротилася до пари кроків, з дахів обрушилися пінисті водоспади. Я думав, що непогоду доведеться перечікувати на узбіччі (змиє ж!), але водій якось умудрявся орієнтуватися в суцільній водяній завісі (обов’язково уточнити, чи часто тут таке). Ми підкотилися до готелю, у внутрішній дворик якого вела арка, а з арки — задній хід, таким чином, я попав у приміщення, не замочивши ніг. Таксист чесно заробив свої чайові.
Все, на сьогодні пошук зомбі накрився парасолькою. Хоча… чекав він на мене півроку, то ще пару днів почекає. Треба розгледітися, визнати обстановку, в кінці кінців, поки знову у щось не вліз. Головне — від надлишку нових вражень не забути про ціль приїзду.
Я написав на кутику серветки «Макс» і прикріпив записку на найвидніше місце — двері в туалет. Тепер можна було розслабитися і зайнятися чимось з того, що роблять люди, коли їм нема на що потратити гроші.