Неоформлена підозра виникла у мене майже одразу: райончик виявився дуже вже ізольованим, майже на дикій скелі, зверху і збоку лише кущі і кози, до моря хрін доберешся. Кому там жити? Перші доторки чужої магії я відчув ще на схилі (ненав’язливий сигнальний Знак) і відпустив таксі одразу ж, як дорога видряпалася на уступ. (Зайві свідки мені ні до чого.) Весь квартал становив собою п’ять будинків, оточених великими але недоглянутими дворами. До естетики і зручності тутешні мешканці ставилися байдуже, за парканами виднілися лише місцеві бур’яни і колючки, навіть дорога тут не врізалася в гору, а йшла під кутом набік. (У мене, зіпсованого алхімією і цивілізацією, така дикість розуміння не знаходила. Півгодини машиною до найближчих сервісів!)
Наткнувшись на перший з охоронних периметрів, я майже не здивувався. Однак, який знайомий стиль… Природньо, ну хто ще може сперти чужого зомбі, як не некромант? Ну, тримайся, злодюго! Наплювавши на сторожові прокляття, я рушив до будинку напролом. Нехай знає — гаплик прийшов.
Двері виявилися відчиненими. В просторій кухні возився з заварним чайничком Чарак. В кутку на складеному вчетверо коцику сидів Макс, привітно посміхаючись і поплескуючи по підлозі хвостом.
— Ну і?!?
— Чай будеш?
— Я спитав: «Ну і?!»
— І?
Макс винувато підібгав вуха і забарабанив сильніше. Я покликав пса-зомбі і перевірив стан реанімуючих проклять (терпимо).
— Якого дідька він тут робить?
— Ти хотів його позбутися? Думаєш, «утилізатори» змогли би оцінити красу і складність нічийного монстра? Скажи дякую, що песикові стало розуму прикинутися неживим, а то відправився би він прямо в пічку!
Імовірність такого наслідку я не розглядав… Але не признаватися ж йому, що я пошився в дурня!
— Якщо ти зараз скажеш, що пожалів собачку, я вип’ю отруту.
Чарак поморщився.
— Сталося співпадіння інтересів. Якби ти помер, повір, я би про це почув перший, а раз ти живий, то за своїм собакою точно би з’явився. Зрозуміло пояснюю?
Я вирішив гордо промовчати.
— Подумав на рахунок вири?
— Так. Хочу знати розташування древніх магічних споруд, особливо таких, призначення яких незрозуміле. Локальні небезпеки і всякі лихі чутки теж бажано.
— Пізно! — посміхнувся некромант. — Сектанти уже заволоділи амулетами.
— Знаю, та і плювати. В курсі, що ваші схемки хтось трошки не домалював?
— Паскудно, паскудно. — Чарак скрушно похитав головою і розлив чай у горнятка. — Хлопчина здавався надійним. З іншого боку, він все-одно не знає, де я живу. А чого ти вирішив, що схему ритуалу спотворили?
— Бачив оригінал, — знизав плечима я, намагаючись на око визначити, яка чашка повніша. До чаю додавалися маленькі вкриті помадкою прянички.
— Значить, ти розгадав смисл ритуалу?
Голос некроманта звучав підкреслено байдуже, але мене не проведеш!
— Розгадав, тому і питаюся.
Чарак покусав губу, запиваючи чаєм своє розчарування, і здався:
— Може, поділишся зі старим вчителем своїми здогадками?
О, це інша розмова. Наскільки ж приємно почуватися найрозумнішим! До того ж, ця таємниця — не приший кобилі хвіст, і ніхто її не купить.
— Амулети — лише ключі, — багатозначно проголосив я. — Діючий амулет знаходиться деінде.
— Цікава теорія, — протягнув слова Чарак, задумано намагаючись занюхати чай пряником. — До речі, сектанти завжди намагалися організувати свої ритуали на північному заході, і нікóли — на півдні.
— Та що вони знають, ці сектанти? — Я витягнув з-за пазухи складену карту. (Ось який я передбачливий!) — Ну, можеш показати?
Чарак зітхнув.
— Я би міг сказати «так», але тоді ризикую не виплатити виру. Буде краще, якщо ми звернемося до знавця. Живе тут поряд один маг — великий поціновувач старовини. Він мені винен. Пропоную переадресувати твоє запитання йому.
— Згоден!
І він же без всякої задньої думки запропонував, а я би міг і здогадатися. Любов до старовини — це таке хобі, яке вимагає багато грошей, багато влади, або якоїсь комбінації першого і другого. Але по телефону Чарак називав свого приятеля Філом, тому я перебував у блаженному незнанні рівно до того моменту, як прочитав написану на папірчику адресу.