Хтозна, який цирк можуть влаштувати неприборкані рештки голема.
Я надиктував адресу, Чвертка заздрісно позітхав (Південне Узбережжя!), тепер залишалося лише дочекатися посилки. На те, щоби попорпатися в бібліотеці Акселя у мене було певних три тижні.
Щодня, наче на роботу, я вирушав у гості до чаклуна. Ні, не в міський «нагляд» і навіть не до чистильників, які окупували старий форт — найзахіднішу точку Південного Узбережжя. Аксель надавав перевагу тому, щоби тримати найцінніші речі ближче до тіла. Будинок чорного мага, як належить, стояв осторонь від інших і виділявся суворою ґрунтовністю рис, яка так приваблювала мене ще в житлі дядька Ґордона. Злодіям тут не світило нічого, нежитям також, а армійському десантові для штурму треба би було озброїтися катапультами.
Керувати моїми пошуками Аксель відмовився, за що йому окрема подяка. Я купив у крамниці пошарпаний шкільний глобус (карти потрібного масштабу у них не було) і почав наносити на нього місця розташування древностей, які мене цікавили. Природньо, найзнаменитішим виявився острів Короля (скільки народу загинуло, намагаючись проникнути в його таємниці, полічити неможливо). Наступними за популярністю йшли са-оріотські зворотні піраміди, каштадарський гірський некрополь і якісь наповнені водою колодязі на островах крайнього півдня, які періодично витоплювалися з-під криги. Якщо в описі зустрічалися фрески або мармур, я відмічав об’єкт нуликом, при згадках про дикий камінь — хрестиком, а у випадку, якщо древню споруду взагалі не вдавалося оглянути, — знаком питання. Останнім у списку йшов курган в Полісанті, розкопаний буквально цею весною. Про нього ще не написали багатотомних досліджень, вся інформація поміщалася в кілька рядків, написаних Акселевою рукою: «Зі слів Алеха Клементса, металеві двері на дні колодязя, дрібні комахи. Свідок — білий.»
Які люди в справі засвітилися! А я-то думав, що Алех від мене ховається. Цікаво, для чого старий це все збирає? Як би його розпитати…
Допомогти задовільнити цікавість могла моя тінь (куратора до мене все ж таки приставили). Солідний пан, в одязі якого не було жодної чорної плямки, з бездоганною ввічливістю зустрічав мене біля дверей номеру і цілий день ненав’язливо переслідував, терпляче витримуючи спроби неформального спілкування. В його очах явно світилося питання «за що?», яке я ввічливо ігнорував. В кінці кінців, це він мав би мене підбадьорювати. (Може, до емпатів звернутися? Очевидна ж патологія!) А якщо він ще і знає якісь плітки про Акселя — ціни йому не буде.
— Давно ти знайомий з вашим координатором? — закинув я вудку.
— Все життя, — печально зітхнув містер Райхан.
— І як він у спілкуванні?
Що йому в склянку-то наливати — горілки чи чаю?
— Зазвичай старший координатор настільки зайнятий, — м’яко посміхнувся куратор, — що часу на спілкування у нього не залишається.
Ось так. Чи то у них стосунки не склалися, чи то по роботі рідко зустрічаються (чорний не пропустив би можливості наскаржитися на начальство). Що ж, будемо діяти експромтом.
Чекати нагоди довго не довелося. Ввечері, коли Аксель наступного разу зайшов перевірити, чи не спер я щось з його дорогоцінної колекції, він застав мене за перегортанням найекзотичнішого з томів — «Опису Світу» Іторана Ваббі, віддрукованого очевидно типографським способом, але при тому медового кольору чорнилами на блакитнувато-сірому пергаменті. Чи це він від зберігання став таким?
— Прекрасна у вас колекція! — абсолютно щиро захоплювався я. — Чому це не друкують? Скільки питань одразу би відпало!
— А ти розумієш, що там написано? — підняв брови старий.
— Звичайно!
— Не знав, що нинішню молодь вчать філамських рун.
Я задавив у зародку поблажливу посмішку (цього мені не пробачать) і люб’язно виклав метод витягування змісту з книжок за допомогою Шереха (так, безплатно). Алфавіт і мова написання для монстра ролі не грали, навпаки, чим древніший текст, тим імовірніше, що його знавцями чудовисько уже пообідало.
Ніщо так не покращує стосунки між чорними, як добровільно виказана довіра. З точки зору звичайної людини — дрібничка, навіть дурничка, а нашого брата пробирає.
— Ніколи не чув про таке, — похитав головою чаклун. — І що монстр хоче у відповідь?
— Не знаю, не питався.
Останнім часом Шерех перестав торгуватися в дрібничках, і ми стали жити душа в душу. Але пильності я все-одно не втрачав.
— Якесь абсолютно непристойне везіння, — буркнув Аксель.
Я зробив вигляд, що не розчув.
— А для чого вам усі ці книги? Особливо — незрозумілими мовами?