— Для того, що життя буває дуже дивним. — Аксель присів у крісло, і я сприйняв це як хороший знак. — Те ще надто молодий, щоби це розуміти. Навіть у бойового мага часом виникають труднощі. Я бачив поселення, які за одну ніч перетворилися на кладовища, долини, в яких не було навіть червів — лише сіра тлінь. Батько розповідав мені про такі речі, в які зараз ніхто просто не вірить. А вони ж були! Настає момент, коли люди тягнуться до тебе, як до останньої надії, задають питання, а ти кліпаєш, як дурень, і не розумієш, що стається. Треба бути готовим до всього!
Даремно він каже, що я не розумію — у мене ж уже є свій клан. Нема нічого гіршого — набрати авторитет, а потім на дурниці проколотися, і плювати всім, чому ти чогось не зміг. З іншого боку, при тій недисциплінованості, з якою я виконую обов’язки вождя, мені про свої здогадки краще промовчати. Раптом, до родини докотилися чутки про мою смерть? Треба зателефонувати тому ж Гарліку, хай їх попередить.
— А ти-то чого лізеш в це діло — в голосі Акселя з’явилися буркотливі нотки. Схоже, він переконався, що зазіхати на його положення я не збираюся, і вирішив звести все до нічиєї. — Мене в твоєму віці цікавили лише випивка і розваги.
Треба думати, це було до того, як мій дідусь його суворо виховав.
— Вони мене вбити намагалися. Двічі. — Нагадав я. — Позбавили батьківської турботи і засобів до існування. Зіпсували майно, в кінці кінців!
Нíчого йому знати ще й про мої передчуття — довіра-довірою, а свої слабкості краще не розголошувати.
— Якби ворогів не існувало, їх довелося б наймати за гроші, — реготнув чаклун. — Невже ти не помічаєш — все одне до одного?
Добре хоч дякувати їм не обов’язково. Я знизав плечима:
— Ну і що? Це не їх заслуга. І я не розумію, чому ніхто не зайнявся ними серйозно.
При знаменитому сектантському комплексі на чорних магів, кровників у них має бути гора.
— Ти за пресою слідкуєш? — Координатор гмикнув. — Бачу, що ні. Останні пару років їм сильно прищемили хвоста, навіть журналісти вже про це знають. Правда, взяли не всіх…
Якби все те, що пишуть в газетах, було правдою, за походеньки в Редстоні я би отримав медаль, а не контракт з НЗАМПІС на п’ять років.
— Поки ми не розуміємо їх цілей, вони все ще можуть завершити почате.
— І що буде?
— Щось, що уже було. Причому, кілька разів.
— Предки помагай. — Аксель піднявся. — Ти хлопець головатий, розберешся. Якби твій татко більше старших слухав, теж би мав успіх.
— Йому просто часу не вистачило! — образився я за тата.
— Повір мені, час тут ні при чому, — глибокодумно промовив старий. — Відколи він засів у Фінкауні, відтоді все шкереберть і пішло. Якби всі таємниці можна було розкрити, покопавшись в древніх трактатах, ми не жили би в такому бедламі.
Аксель обвів печальним поглядом своє зібрання книжок і велично віддалився геть.
А я повернувся до захоплюючого заняття — дресирування нежитя. Прочитати всю чаклунську бібліотеку разом було нереально, красти що-небудь — самогубчо, довелося підійти до питання творчо. Я набрав, де зміг, цілий мішок всякого мотлоху (мушель, мідних ґудзиків, скляних кульок і копійчаного непотребу), а потім почав переконувати Шереха асоціювати з ними образи тих чи інших книжок. Чого б і ні? Він же погодився допомогти мені з розкриттям таємниці Чудесників, а хтозна, в якому з фоліантів знаходиться потрібна мені інформація! Монстр поки ще впирався, але вже не так впевнено, як спочатку. Головне — ні на секунду не відчути сумнів у власній правоті, а самостійно нежить сформулювати заперечення не зможе, в логіці заслабкий.
Так і жили.
Я зарився в бібліотеку, відслідковуючи найменші натяки на Білий Халак і древню магію, а Аксель з німим докором поправляв корінці нерівно поставлених книг (навіть тих, яких я не торкався). Клімат Південного Узбережжя діяв на мене благотворно, адже фізичний стан мага сильно залежить від душевного, а що може бути більш цілющим для нервів, ніж вигляд безмежного простору соленої води, яка мірно накочується на берег? Багато неба і світла, хмари, які вічно клубочилися незрозумілими фігурами, свіжі харчі (дико дешева їжа) і захоплююче чтиво (приправлене розуміння, що навіть в Хо-Каргу таких книг ніхто в руках не тримав). І напівзабуте відчуття сільського життя, коли ділова зустріч — це розмова з вулиці через паркан, а плани, укладені на тиждень наперед, ніколи не порушуються… Добре!
Я набрав ваги і почав добиратися від готелю до будинку Акселя пішки, без того, щоби спітніти чи задихатися. Куратор, печально зітхаючи, плівся слідом — викликати авто лише для себе він не наважувався.