Далі стиль викладу несподівано мінявся: розповідь перестала викликати в мені яскраві картинки, наче тепер я її не писав, а читав. Автор був інший, і цей новий автор на мав зв’язку з Шерехом. Тут-то і почалися проблеми. Я бачив текст, написаний тими ж самими знаками, але смислу його уловити не міг. І справа тут була не в точності перекладу, просто сам читач сприймав написане з трудом, деякі слова і поняття були йому чужі: він жив набагато пізніше за автора. Проте щось таки можна було розібрати….
Дехто Абрагам продовжив справу Еда Руні з написання літопису «групи Салема». Починалося все з тих самих скарг. Цей самий Абрагам працював на деяку солідну контору з побудови… ну, скажімо «ла-ла-ла». Проект був масштабним і добре оплачуваним, закликаний упередити загибель цивілізації, врятувати мільярди життів, багато держав і якісь ізольовані поселення (острови, чи що?). Після включення «ла-ла-ла» повинно були виконати якусь дію «кхе-кхе» і накрити всіх щитом. Вони будували, будували і, нарешті, добудували, залишалося лише гроші отримати.
І тут в небі з’явилися якісь «та-та-та», і наступив гаплик — мис, на якому знаходилося поселення будівельників, опустився в морські надра.
Але Абрагам був розумний і встиг сховатися.
Бідолаха марно намагався знайти когось живого і повільно божеволів, а потім зустрів групу Салема, що прямувала на південь, до якої і приєднався. Тепер він жадав повідати нащадкам про віроломство солідної контори, яка погубила стільки хороших людей через незрозумілу скупість.
Потім автор знову мінявся, продовження писав той самий Салем. Повернулася чіткість сприйняття, хоч і не настільки ясна, як спочатку. Вождь тих, хто вижив (без довгих роздумів оголошений королем) вважав своїм обов’язком уточнити деякі деталі («раз уже всі пишуть…»). і По тому, як минуло двадцять (!) років, він вважав доведеним, що «ла-ла-ла» ніякого щита не створює — надто вже багато всякого паскудства під нього набилося («хоча і млявого»). Салем вважав, що ліквідація будівельників зв’язана не зі спробою зекономити гроші, а з бажання зберегти репутацію — солідна контора явно загравала з чужорідною поганню. Скорше за все, тут було задумано провести масштабний експеримент за участі живих людей, який провалився (це підтверджувалося тим, що знайшлися ще три групи, члени одної з яких народилися якось неправильно). Пройдисвіт Абрагам переконаний, що боси передбачили можливість відключення «ла-ла-ла» спеціальним засобом «тинць», але де цю штукенцію шукати, ніхто не знає. Без «тинць» відключити «ла-ла-ла» можна лише з розташованого в закинутому сховищі «центра», але сам Салем туди не піде — надто далеко, а у нього троє малюків по хаті каші просять. До того ж, закриті частини сховища напевне що охороняються «біп», а попри цих гадів живій людині не пробратися. Особисто він вважає, що трохи погані людям навіть на користь («ці кішкою драні «ангели» сюди більше не попхаються»). Але на випадок, якщо хтось таки наважиться («тримати не буду») Салем відтворив схеми, плани і написи, які стосувалися діяльності контори, які вони з Абрагамом зуміли зібрати («і най їм пси помагають!»).
Далі йшли тринадцять сторінок гачків і значків, від вигляду яких у мене навіть сльози виступили (ось оце от все я бачив наживо в підземеллі виповзня). Новою виглядала лише емблема зі стилізованими крилами (чи не про неї Расмус розповідав?). Та сама «ла-ла-ла» мала шістдесят чотири опорні точки, одна з яких явно знаходилася в Суессоні.
Але це ще був не кінець — автор літопису знову мінявся. Через якусь кількість років далекий нащадок Салема («Баркус я!»), але теж король, додав новий розділ в розтягнуту епопею. Вірніше, нашкрябав (почерк у чувака був жахливий).
На теплий берег повернулися «ангели», творці «ла-ла-ла», чи хто вони там такі насправді, і оголосили місцевим рибакам, що збираються усунути допущену помилку, після чого «нічні гості припиняться». Баркус поставився до їх заяви скептично: той, хто раз ТАК помилився, цілком може помилитися ще раз, а нічні гості особисто йому не заважали. Така точка зору знайшла розуміння серед його оточення (чорні, взагалі, не люблять благодійників), і багато хто почав збиратися в дорогу («на нове місце»). Командир «ангелів» зупиняти дикунів не став, але оголосив, що якщо хто спробує потім вернутися, їх уб’ють без вияснення причин як злодіїв і бандитів. На що Баркус на правах старшого обіцяв, що тих, хто заявиться в їх новий дім, залишать на ніч під деревом. Люди сіли на човни і відплили геть, куди — не уточнялося, хоча у мене були підозри на цей предмет. Останнім записом Нармар, внук Баркуса, давав знати, що «втікачі з полуденного гóрода» були на ніч прив’язані до дерев «як заповідали пращури». Живими на ранок залишилося двоє, «і їх тоді приймили помежи нас». Згадане предком дійство було обрядом прийняття у плем’я. Дикі люди!