Ларкес почав збирати магічні причандали, методично знищуючи сліди ритуалу. Міс Фіберті зробила спробу поцупити здобич, але маг незворушно притиснув щоденник ногою.
— І що ви зібралися з ним робити? — Координатор насупився з тою гримасою, яку актори називали «звинувачувальною».
— Відіслати Томасові! — хлюпнула носом аферистка. — Він залишив мені свою адресу.
— Все-одно його нема дома, — знизав плечима маг. — До речі, чому ви не йдете?
— А ви — чому? — негайно стріпнулася Фіберті.
Старший координатор з досадою зрозумів, що втриматися від вихваляння не зможе, хоча аудиторія для цього геть не пасує. І морщитися теж не можна — цей його жест актори називали «конвульсією».
— Хочете побачити справжній спадок Тангора? — трохи погордливо поцікавився він.
— Так!!!
Хто би сумнівався. Старший координатор підійшов туди, де під час ритуалу відчув дивну концентрацію Сили.
— Чули колись про незнімальне прокляття? Ні? Їх заборонили років п’ятнадцять тому. Справа не в тому, що їх складно розплутати; основна проблема в тому, що їх майже неможливо знайти. При цьому будь-яку магію вони спотворюють дуже сильно і в найбільш непідходящий момент. Вловлюєте, про що я?
Очі Фіберті збуджено заблищали.
— Тут ніхто не міг ворожити!
— Ага. А того, хто оглядав місце пожежі, слід було звільнити і понизити до рівня підмайстра.
На превеликий жаль для координатора, той маг пару років тому помер сам — п’яним потрапив під коня.
— А тепер відійдіть якнайдалі. — Ларкеса тривожила швидкість, з якою ця жінка хапалася за чужі речі.
Фіберті слухняно відступила.
Координатор дістав з-за пазухи кулон з пасмом волосся, колись непомітно зняту з гребінця. Хто сказав, що від хворобливих прив’язаностей не буває користі?
— Плоть до плоті! — урочисто промовив він і торкнувся волосиною непримітного каменя.
Матеріал, який здавався таким твердим, раптом затремтів і сплив донизу, як свічка. За фальшивою панеллю був крихітний сховок. Ларкес вивудив звідтам маленький дерев’яний футляр і старанно його обмацав.
— Дивно, — пробурмотів координатор, — магії наче нема, а пальці поколює.
— Ця штука належить Томасові Тангору! — патетично виголосила Фіберті.
— Я і не сперечаюся. І у мене більше шансів віддати її власникові, ніж у вас.
Наважившись, Ларкес прочинив кришку футляра і пару секунд розглядав його вміст, борючись з неконтрольованою мімікою. Всякі сумніви у тому, що доля на його боці, зникли.
«Це все не випадково,» — ворухнулося звичне.
Перед очами одержимого стрибали кольорові зайчики, Тангори, тато і син, зливалися в одну надприродну істоту, а події двадцятилітньої давності стискалися до відчуття незакінченої розмови. Під руку просилася залишена в офісі карафка.
— Що це? — поцікавилася Фіберті, заглядаючи магові через плече.
— Один дуже важливий амулет. — Координатор спішно замкнув футляр. — Томас повинен отримати його якомога швидше.
А в тому, що блудний некромант знову відчує поклик долі, Ларкес не мав сумнівів ні на секунду.
Глава 46
Дивна м’якість і покладистість Метью Райхана не означала, що з нього можна вити мотузки навіть таким нахрапистим істотам, як бойові маги. Він не мав звички долучати підопічних до членів родини і чесно зробив усе можливо, щоби Томас Тангор залишився для нього цікавинкою з числа тих, які гріють серце кожного ветерана. Куратор, не кліпнувши оком, вислуховував жарти чаклуна (з одного боку — смішно, з другого, раптом наступного разу чорний вирішить посміятися з нього самого) і незворушно спостерігав за тим, як юнак по шість годин на день читає запилені фоліанти (саме читає, а не просто переглядає картинки). Сподіватися вияснити, яка нужда викликала цей протиприродній потяг до знань, нíчого було і думати.
А ще Метью регулярно намагався звабити некроманта нормальними розвагами на кшталт випивки і гри в кості. В результаті, чаклун з таким трудом витягнутий у шинок, цілий вечір гортав «Уклад про чари», Що він задумав такого, що змушений вивчати законодавство?!! І ця його дратуюча звичка писати записки на пам’ять… У кого лиш навчився?
Старший координатор демонстративно втратив інтерес до гостя, залишивши Метью з некерованим некромантом наодинці.
«І скажуть же, що у всьому винен куратор, — недогледів!»