Між тим, мій підпільний бізнес набирав обороти. Я не задирав ціни, і хоча взагалі не давав реклами, народ усе дзвонив і дзвонив. Працювала система «чотири К» — кум-кумі, кума-кумі — особливо ефективна серед мешканців села. Незбагненно, скільки страшних таємниць ховалося серед мирних буколічних пейзажів! Фóми, родові прокляття, водяні закрути, анчутки, домовики, Тихий Мор і навіть Хижа Луна. Таке враження, що їх там хтось розводив. Раз, а то і двічі на тиждень в контору дзвонив черговий клієнт, слізно благаючи врятувати дядечка Пібоді або тітоньку Тріфані. Врятувати в буквальному сенсі цього слова, оскільки жодного випадку примітивного психозу, до яких я був так звик в Редстоні, мені не попадалося, а пару разів мене викликали буквально «на небіжчика». Справа була уже не в грошах — я просто не встигав їх тратити. Будь ти хоч тричі чорним магом, не можна послати лісом жінку, яка ридає в слухавку, бо її син підхопив на цвинтарі Костяне Гнилля, фізично не можна.
Погано бути чорним, який виріс в родині білих.
Моя «балакуха», міс Фіберті, поставилися до моїх проблем з несподіваним розумінням. В її квартирі у мене з’явився закуток, де приткнувся секретер з картотекою і робочими журналами, підставка під саквояж і вішак для ділового костюма (костюм і саквояж тепер у мене були свої). Вечорами господиня заварювала мені дивовижно смачний полуничний чай і дозволяла виговоритися, за що я її був безмежно вдячний.
Я потрохи виходив на режим роботи «два виклики за вихідні», причому географія моїх подорожей ставала все більш заплутаною. Вільний час зник як явище, годин у добі ледве вистачало на сон, довгі піші прогулянки і неспішне очікування паровоза перетворювалися на витончені тортури. Заснувши на пероні в очікуванні поїзда і ледве не замерзнувши до смерті, я зрозумів, що мені потрібен власний транспорт.
Питання, який? Кінь відпадав — тримати ніде, та і дохнуть коні від таких навантажень. Великий чорний лімузин з шкіряними сидіннями був мені, все ж, не по кишені. А з інших варіантів голову приходив лише велосипед. Перелічивши свої заощадження і виявивши безумну суму — півтори тисячі крон, я відчув потребу підійти до справи творчо.
Викаблучитися, простіше кажучи.
Єдиний відомий мені магазин автотранспорту знаходився на набережній, якраз напроти студентського гуртожитку (але з другого боку ріки), і здалеку нагадував довжелезний ангар з верхнім світлом. Купувати там я нічого не збирався, але для того, щоби скласти власну думку про товар, місце було якраз правильне — потріпати нерви продавцям, помацати агрегати руками, а потім купити щось вживане за оголошенням у газеті. Раптом, пощастить?
Не дожидаючись, коли в мене випаде вільний день, я сам влаштував собі вихідний, зірвавшись з лекції з теорії чаклунства (з цією дисципліною у мене проблем не очікувалося). Сонце світило, легкий морозець прихопив грязюку, відчуття несподіваної свободи п’янило зовсім по-весняному. Робочий костюм з краваткою я з такої нагоди одягати не став (мені лише від його вигляду уже ставало млосно) і серед ошатного натовпу перехожих я був цікавою аномалією: вздовж набережної неквапно шпацирували пари середнього віку, дами з дітьми і бабусі з собачками. Худих зухвалих студентів серед них не було.
Фестиваль нині якийсь, чи що? Чи просто місце людяне?
Ледь окультурена стодола носила горду назву «Плаза». Більшість відвідувачів, як і я, прийшли сюди просто пороздивлятися, шик був у тому, що всі зразки товару можна було обійти навколо, не попадаючи надвір, сонячне світло било крізь ліхтар, і в приміщенні було несподівано тепло.
Вздовж довгої стіни вишикувалися дві дюжини новеньких авто. Розчарування, яке охопило мене при погляді на цю виставку паяців, словами не опишеш. Ні, в принципі я знав, що легкові автомобілі — забавки багатих міщан (мешканці села надають перевагу гужовому транспорту, а для сезонних робіт у них є трактори, які відчайдушно чадять, працюючи на рапсовій олії), але не здогадувався наскільки все запущено. Усі машинки були дуті, гнуті, з надлишком хрому і позолоти, усі веселеньких забарвлень, а деякі — взагалі без верху. Самим своїм виглядом вони викликали у мене підсвідому відразу. Крім того, у них у всіх була дуже низька посадка — в тих місцях, де проживали мої клієнти, такі іграшки далеко не заїдуть. Чорний маг, якого витягують з калюжі на мотузці, зганьбить усю професію! Я відчув невимовне бажання купити трактор і проїхатися по цій «Плаза» взад і вперед.