«Нема ніякої причини, і в цьому вся причина. Закис. Засидівся. Навіть роботу став сприймати як чергову зайву мороку. Доведеться йти до емпатів — хай вправляють мізки.»
Картина світу раптом здригнулася, налилася чорним. А що, якщо нема ніякої безпеки, а є заштатне містечко, де влада влаштувала секретну базу, тому що такої глухомані нікому не шкода?
«Тьху, яка нісенітниця в голову лізе! Не можна так багато спілкуватися з чаклунами. Зараз всюди неспокійно — часи такі. А чистильники в горах срібні рудники стережуть (спеціально ж вияснив!) позмінно — їх туди більше ніж на два місяці на рік ніяким золотом не заманиш. І на предмет імперців теж щось можна придумати…»
Того вечора сон до куратора не йшов. Він довго перевертався з боку на бік, потім здався і вийшов на веранду пити підігріте вино зі спеціями. За перилами тераси сонно бурмотіло рідне місто, нечасті вогники загадково мерехтіли крізь гілки вічнозелених дерев, фосфоресціювала смуга пробую, обводячи собою межі танурської відмілини. Майже рай. Але те незлагода в душі, яка вперше з’явилася при виді фарбованого Тангора, не хотіла йти геть.
Дружина накинула халат і вийшла вслід за ним.
— Проблеми на роботі, любий?
Метью відчув, як ніжні пальці розминають йому шию, і блаженно посміхнувся.
— Ні, кицю, все добре. Я тут подумав, може, тобі з дітьми поїхати на якийсь час? Скажімо, до тітки Лури в Кінрем?
— Жінка підсунулася ближче.
— Ти певний, що все в порядку?
— Навесні вздовж узбережжя можуть початися заворушення, — признався Метью.
Жінка поцілувала його в тім’я.
— Завтра подзвоню тітці, чи зможе вона нас прийняти.
— Дякую, кицю!
Серце трохи відпустило. Метью обіцяв собі, що буде приділяти більше уваги Тангорові. Якщо задуматися, то його турботам довірили унікальну людину, алхіміка і мага, здатного чути голоси людей, які померли цілі епохи назад.
«Цікаво, що насправді важливо — наші проблеми з імперією чи ті штуки, які Тангор шукає серед скель? Джерела, що існують без людей, наче пряма стежка до Потойбіччя? Са-оріотці, принаймні, смертні.»
Метью допив вино і пішов спати. Тангорові буде все-одно, чому саме його куратор куняє — чаклун точно вже спить сном немовляти, і ніякі нічні жахи його не мучать.
Глава 47
В Танурі мої плани помсти були піддані серйозному випробуванню, ім’я якому — лінь. Епізод з замахом не те що зовсім зник з пам’яті, але набув рис тривіальної події. Було б чого метушитися! Чорним, взагалі, властиво забувати неприємне, я і так майже рік тримався. Від ганьби мене рятувало те, що фокус зацікавлення з Чудесників перейшов на «ла-ла-ла», а вони одного поля ягоди.
Корисність бібліотеки Акселя себе вичерпала. Підробіток для нагляду теж надовго не затягнувся: загадкові імперські чари виявилися типовим Диктатом Волі, лише заплутаним до неможливого. Звільнений від прокляття са-оріотець почав настільки енергійно розповідати державні секрети, що мене негайно виставили за двері зі словами «Дуже дякуємо». Спробував обуритися і отримав у відповідь двогодинну лекцію Акселя на тему «магічні практики І’Са-Оріо-Т». Звучала вона як дешева страшилка для молодших школярів, про що старшому координатору тут же було сказано. Старий образився не згірш за Шереха, надибав мені купу якихось секретних звітів і поставив вимогу вивчити. В ультимативній формі поставив. Питається, і хто мене тягнув за язик?
У вільний час я майстрував з паперу і трісочок повітряних зміїв — одне з перших чудес, які стали мені доступні завдяки дядькові Ґордону (чи не тому алхімія мені завжди була ближчою, ніж магія?). Сильний вітер з моря відносив зміїв на недосяжну висоту (рекорд — дві повних мотузки). Заради такої дивовижі танурська дітвора готова була в пляцок розбитися. Чи варто казати, що всі вцілілі фрагменти поселення будівельників я оглянув за якісь три тижні, тоді як у звичайному режимі, без допомоги місцевих шибеників, їх пошук зайняв би пару років. Більше в Танурі робити було нічого, наступним пунктом програми йшло вивчення опорних точок найграндіознішого зі знаків, але їхати туди у мене не було ні найменшого бажання. Чорний птах — птиця вперта.
Як водиться, бажаючих підігнати мене копняками виявилося вдосталь.
Першим був Аксель, якому поява в Танурі чужинців остаточно зіпсувала настрій.
— Час би вже гарнізонам на островах прокинутися! — бурчав він. Їх для чого туди поставили? Щоби могли кожну плаваючу трісочку спопелити. А нам тут чужі маги на голову лізуть!