— Я з некромантами не знайома! — роздратовано огризнулася міс Фіберті.
Старший координатор знизав її дивним поглядом і зробив вигляд, що нічого не чує. Так і сиділи — задоволений чаклун і ображена на нього дама. Короткий зимовий день догорав, з неба йшов дрібний колючий сніжок. Тангор не повертався.
Глава 51
Півроку неперервного стресу відбилися на Хаіно — Посвячений почав хиріти. Природньо! Адже фізичний стан мага сильно залежить від стану душевного. Здавалося, ніщо більше не давалося йому так просто, як раніше. Чудесних посірів лицем і охляв.
Лаванді було майже шкода цього старого мерзотника, який в своєму безумстві зламав життя сотень людей.
«Дивно, що він, взагалі, так довго витримав, з такими-то зацікавленнями.»
Новий рік втікачі зустріли в Фінкауні. Цього разу Хаіно знайшов притулок в кварталі дешевих нічліжок, населеному різними похмурими пияками, жебраками і волоцюгами. За вікном винайнятого будинку виднівся якийсь парк, а повітря наповнював солодкуватий запах тліну, джерело якого біла шукати не наважувалася. Терпкі ароматні свічки горіли в кімнатах вдень і вночі, але від пропозицій вийти надвір Лаванда лише здригалася.
Здавалося, Хаіно заспокоївся, а, може, змирився з тим, чого не уникнеш. Він перестав постійно контролювати пересування сектантів, дозволив виходити в місто, і (ото несподіванка!) за один день двоє з тих, хто пішли, не повернулися назад.
«Цікаво, вони самі вирішили зникнути, чи їм у цьому хтось допоміг?»
З Семом сталася інша дивна подія — він з’явився на конспіративній квартирі блідий і тремтячий. Навіть Лаванда заледве зуміла його розговорити.
— Я бачив мерця! — пошепки оголосив Чудесник.
— В смислі, труп?
— Ні, він був живий. А повинен був бути мертвим!
Після обережних розпитувань, шпигунка з’ясувала, що Сам зустрів людину, як дві краплі води схожу на колишню наче б то жертву Чудесників, але не поранений і не покалічений.
— Он воно що. Ти ж не знав цю людину близько, так?
Сем покрутив головою.
— Знав, знав!
— Тим більше. Він загальної нервозності обстановки тобі міг привидітися хтось знайомий, але такий, що може тебе налякати. Правильно?
— Ну, так!
— От бачиш. Це ілюзія, забудь про неї.
— Може, варто…
— Не варто. Хаіно і так нездоровий, а ти будеш лізти до нього з дурницями. Тобі не соромно?
Сем подумав трохи і погодився. От і прекрасненько. Ким би не був зустрінутий сектантом персонаж, увага з боку Посвяченого йому на користь не піде.
Спостерігаючи, як схвильований юнак намагається розплести сплутані нитки на вишивці, Лаванда роздумувала, чи зможе вона переконати його розійтися з Чудесниками (нехарапутний родич Хаіно шпигунці подобався, але сподвигнути його на дії поки ніяк не вдавалося).
— Не пробував почати жити власним умом? — закинула вудочку біла.
Сем деякий час вагався між патологічною скритністю і бажанням виговоритися.
— Ти не розумієш, що кажеш. Він виховує мене з дитинства, з ним неможливо сперечатися, і його нереально ігнорувати. Сховатися від нього теж не можна.
— Чому? — пожвавішала Лаванда. — Друзів у нього помітно поменшало.
— При чому ту друзі? Ти не зможеш зрозуміти. Він… просто знає, що ти хочеш зробити і куди підеш, навіть якщо цього не знає ніхто.
— Гм. — Лаванда подумки наказала собі розібратися з цим до того, як залишати гостинних сектантів. Мантра «ти не зрозумієш, не зрозумієш» її не переконувала. Всезнання могло бути вміло створеною ілюзії, наслідком простої спостережливості або тонкої провокації.
«А може, причина глибше? Для того, хто бачив короля Ґірейна, Хаіно надто добре виглядає, значить, він дуже сильним маг. Можливості старих чарівників — складна тема. Нам на курсах радили взагалі уникати контактів з патріархами — підвищена чутливість, спалахи інтуїції, все таке. Навіть я часом дію, як мені підказує натхнення, що вже казати про нього?»
Такі думки Лаванді не подобалися. Чи не може так вийти, що про її втечу сектант взнає раніше за неї саму?
«Гіпертрофована інтуїція — ще не ясновидіння. Десь я читала, що формули, які дозволяють побачити подію в майбутньому, заперечують самі себе. Значить, він не знає точно, скорше, відчуває своєрідне дежавю, наче нинішні події з ним уже ставалися. Тому він досі і в метаннях: присутність ворога йому очевидна, а от мій образ недоступний. — Виходить, що до цього часу її захищала власна наївність, до того часу, поки вона не наважилася на втечу, майбутнє було надто неоднозначним для провидця (або Лаванді взагалі не дано втекти, але про цей варіант біла думати відмовлялася — оптимізм і ще раз оптимізм!). — Треба прогнати зі свідомості всяку думку про те, щоби спішно залишити групу. Хаіно повинен програти першим! До інфаркту йому, скажімо прямо, не так багато лишилося. А я слідуватиму природньому ходу справ.»