На перехресті мене чекав керований Шерехом голем — нежить хотів показати щось потішне. (Зі своїм страхом перед неспинними машинами смерті він успішно впорався.)
Заднім числом я думав, чи варто було його до цього заохочувати. Тепер від нього самою лише блакитною лампочкою не відмахаєшся — у розпорядженні монстра виявилася цілком матеріальна сила. Он, як спритно він рулює големом, наче все життя на двох ногах ходив! З іншого боку, якщо комусь і довіряти таку силу, то це безсмертній істоті з принципами, мораллю і почуттям гумору (в Ларкесі, скажімо, я впевнений не був). Тепер про збереження цілісності «ла-ла-ла» (а заодно і татового скарбу) можна не турбуватися: керовані Шерехом големи стануть вдвічі ефективнішими.
Для нормального некроманта ці штуки все-одно небезпеки не несуть, якщо треба буде — всіх у банки позасипаю.
Ситуація склалася патова: Сем не падав донизу, але видряпатися наверх те не міг. У Лаванди від обрáзи аж сльози виступили: вона почувалася мавпочкою яка схопила занадто великий банан. Можна було встати і піти, для цього достатньо було розтиснути руку, яка тримала зап’ястя нехарапутного Чудесника. Логіка вимагала залишити сектанта на суд чудовиськ і тікати, але на відміну від Хаіно біла шпигунка піти на таке не могла. Вбити ще туди-сюди, але холоднокровно залишити без допомоги… Власна уява загнала би її після такого в могилу краще за будь-яке прокляття.
«Доведеться пропадати.»
І потягнулися чи то хвилини, чи то години (від страху вона зовсім втратила відчуття часу). Уява малювала картини майбутнього, одну жахливішу за іншу.
Як водиться, реальність відмовилася хоч в чомусь повторювати фантазії людини.
Через, приблизно, вічність, підлога задрижала. Коридором плила кулька тьмяного зеленуватого світла, а вслід за нею крокував давно очікуваний бос. Правильно, навіть у підземних монстрів повинен бути головний! Нове чудовисько важко відсапувалося, стовбурчилося щупальцями, а його голову охоплювало блідо-фіолетове сяйво. Як і очікувалося, навколо господаря підземелля поширювався нудотний сморід розпаду.
— І якого фіга я сюди біг? — поцікавився виплодок пекла. — Вони ж ніяким боком не наглядівці!
Монстр, який стояв поряд, зовсім по-людськи знизав плечима.
З очей Лаванди раптом наче спала пелена (з білими так стається — сприйняття раптом починає грати в ігри). Перед нею стояв юнак років двадцяти п’яти, за всіма ознаками, чорний, в зручному, хоч і брудному комбінезоні. За спиною у нього звисав рюкзак і моток мотузки. Прокляття-світлячок працювало як ліхтар — зачарованого світла юнакові, очевидно, було не потрібно.
— Допоможіть! — видихнула Лаванда, розуміючи, що застосоване до чорного, це слово звучить трохи нерозумно.
Юнак, проте, торгуватися чи насміхатися не став. Особисто напружуватися, правда, теж. Замість цього, він звернувся до чудовиська поряд з ним:
— Ну, чого чекаєш? Витягуй їх!
І монстр послухався.
Дуже скоро люди опинилися на безпечній відстані від провалу. Сем лежав непритомний. Чорний пару разів кóпнув його з неприхованою зловтіхою:
— Вставай, скотиняко! Я тобі казав, щоби ти мені більше на очі не траплявся?
І, виявивши, що нещасний не подає ознак життя, підсунув йому черевика під ніс.
— Фу-у!
Роздивившись свого рятівника, Сем завив звіром і мало сам не стрибнув в розлом (Лаванда встигла схопити його буквально в останню мить).
— Тебе нема! Нема!!!
— Це тебе зараз не буде, — розізлився чорний. — А ну, коліться: що ви тут робили?
Лаванда була досвідченою шпигункою і завжди вміла визначити межу розумного ризику — брехати цьому юнакові вона не наважилася (може, тому, що у нього за спиною досі маячіли монстри). Чи варто чіплятися за стару легенду?
— Ми — урядові агенти! Впроваджені в ряди Чудесників, щоби розвалити секту зсередини.
— Шо, правда? — не повірив чорний.
— Так! Ми повинні були перешкодити одному небезпечному ритуалу, але нас розкрили і кинули тут.
Схоже, прозвучало це переконливо (характера Хаіно їх ненавмисний рятівник не знав).
— Що за ритуал? — поцікавився юнак.
— Було сказано, що тут заховане джерело чорної магії, але я би не стала сліпо вірити словам Посвячених.
Чорний замислено помовчав, а потім гмикнув:
— А ну, давайте, на ноги і — вперед! Здам вас в «нагляд», хай у служак голова болить.
Лаванду такий результат цілком влаштовував. Підкоряючись командам несподіваного рятівника, вони рушили до виходу, причому, явно не туди, звідки прийшли.