— Я — чорний маг. Хто кликав мене? — пролунав гулкий голос.
— Там… Мертві…
— Веди! — суворо повелів безстрашний чаклун, схопивши одною рукою свій вірний ціпок, а другою — чарівну сумý.
Хлопчику навіть здалося, що маг бурмотить під ніс щось на кшталт «і кожного разу така дупа», але це була, звичайно ж, слухова галюцинація…
Далі я читати не зміг. Міс Фіберті ридала від сміху.
— Це ж треба було написати таке… такий… — у мене було багато епітетів для описання змісту статті в «Західному Віснику», але всі вони були виключно нецензурними.
— А чого ти хотів, Томасе? Не кожен день чорний маг зупиняє примарні навали!
— Який на… в… ціпок?! У мене була паличка! Паличка!!! І я думав, що мені доведеться нею від собак боронитися.
— Ціпок і паличка — досить схожі предмети. Ну, такі, продовгуваті…
— А сумá? Звідки взялася сумá?
— Чарівна, — міс Фіберті знову захихотіла.
— Але це ж будуть читати маги! Чорні!! А я тут виглядаю, як повний ідіот!!!
— Не хвилюйся, адже там немає твого імені. І ти подумай, як виглядатимуть після цього агенти служби «очистки»!
Я уявив, як суворі бойові маги з керівництва служби читають цю маячню… І іржав як кінь хвилин десять, не маючи сили зупинитися.
Хоча минулого тижня ситуація виглядала не такою вже і веселою.
Почалося все по дурному: намічений на карті маршрут ніяк не сходився. Одної з вибраних доріг просто не існувало, інша впиралася в зруйнований міст, зустрічних подорожніх не було, словом — в наявності були всі атрибути «нехорошого місця». Пам’ятаючи, як закінчують життя надто сміливі мандрівники, я не став намагатися подолати порослу гнилим лісом низовину навпростець, і, заклавши добрячого гака, підібрався до мети своєї поїздки з діаметрально протилежного боку. Дякувати потужному моторові і новій ґумі, я був на місці задовго до настання темряви, а чому у мого мотоциклі завжди горить фара, ви уже знаєте.
Так от, їду я серед білого дня (але ближче до вечора) розбитим путівцем, бачу на пагорбі описаний в заявці будинок і радію, що ночувати посеред поля не доведеться. І раптом на дорогу вискакує якийсь хлопчак. Мотоцикл — не лімузин, на ньому можна розминутися з пішоходом навіть на дуже вузькій дорозі, хоча задоволення від цього нижче середнього. Зупиняюся, рахую до десяти. Подумавши, вирішую, що хлопця вислали мені назустріч, і питаю.
— Чорного мага ви викликали?
Потім придивляюся, а він — весь білий, труситься, сорочка і штани роздерті на ганчір’я, кров спереду і ззаду, добре ще не своя. При цьому, повне враження, що одяг рвали зубами. Дивиться це непорозуміння на мене і белькоче:
— Мертві, вони всі мертві!
Ну, думаю, догралися чуваки — прокляття когось довбануло. Це у мене вже не перший випадок був, небіжчиків я бачив, гірко, але нічого не зробиш. Беру свій саквояж, прихоплюю, на всякий випадок, паличку (у великих господарствах завжди є собаки).
— Ну, показуй, — кажу парубкові абсолютно спокійно.
А чого мені було нервувати? Я ж не знав, що мертвяки ріжуть мешканців садиби уже третє покоління підряд, а напередодні сюди приїхав чистильник і всіх перебудив!! Іду я, значить, у бік будинку, і тут мені назустріч виходять троє ґулів. Нормальні такі, повністю дозрілі монстри, точаться зеленим соком, на голову вищі за будь-яку людину, З кігтями і іклами такого розміру, що таких у жодної живої істоти не буває в принципі. Причому, не дивлячись на світлу пору дня, рухаються вони дуже швидко, а у мене ні пентаграма не намальована, ні вогнемета під рукою немає.
Оперативні прокляття студентам викладають лише на п’ятому курсі, в самому кінці, на четвертому ми тренувалися всього лиш викликати і утримувати базовий знак, але смертельна загроза фантастично прискорює процес навчання.
Як повинно виглядати бойове прокляття (з точки зору зовнішнього спостерігача) мені було відомо ще з часів Тюремної бухти. Шаленіючи від жаху, я видавив з себе якусь дригкотливу форму, зім’яв її в щось віддалено подібне на «Тіньовий Серп» і, репетуючи «Хіру Хашу!», кинув у ґулів.
Природньо, моє закляття їх не спопелило, але хоча б затримало: в тих місцях, де уривки плетіння торкнулися тіл, їх подерло на такі довгі пасма, які ще й ворушилися наче щупальця. Це їх не те, щоб зіпсувало, скорше, спантеличило. Поки вони намагалися вирішити, чи збирати себе докупи, чи залишити так, я підхопив пацана під паху (він весь цей час сховався у мене за спиною) і дременув геть.