У відповідь я почув мовчання: визнавати свою глупоту чистильник не хотів, а заперечити не мав як.
— Добре, проїхали. Сидіть, де сиділи. Я відвезу хлопчика на найближчу ферму, а зранку повернуся. Обговоримо питання оплати.
— Михас цілий?! — Почувся стривожений жіночий голос.
— Так. Ви його матір?
— Михас! Я повинна його бачити! Я мушу його бачити!!
Почувся шум боротьби. Ну, починається… Треба линяти звідси і дати їм перебіситися до ранку.
— Коротше кажучи, ми їдемо дорогою на схід.
— Михасе!!!!
Мені довелося підвести дитину до будинку і дати жінці виплакатися. Хлопчик тримався на диво спокійно і дуже серйозно вмовляв маму зачекати до ранку. Коли ми йшли геть, вона все ще ридала.
— Вона у тебе що, з білих? — поцікавився я, розвертаючи тушу мотоцикла.
— Ні. У мене дідусь — білий маг.
— А, тоді зрозуміло. Сімейне!
— Що — сімейне? — образився хлопчик.
— Нерви слабкі.
Отримавши мою команду, магія мотоцикла вдихнула жар у циліндри, крутонула вал, двигун заревів, з фари вдарив сліпучий конус світла.
— Тримайся міцніше! — скомандував я, і ми покотилися вперед, супроводжувані швидкою тінню немертвої собаки.
У маєток я більше не повертався і було абсолютно правий — плювати на гроші, свобода дорожча! Зранку мені здалося немудрим дозволити чистильнику бачити моє лице: так і до розбирательств із НЗАМПІС недалеко. Я пояснив хлопчикові, що нежитів у маєтку більше немає, а з іншим поліція сама розбереться, і строго наказав нікому не казати про собаку.
— Якщо тільки не спитають зовсім прямо — брехати негарно.
Він з розумінням кивав.
Господарі ферми, стривожені звісткою про напад ґулів і обнадієні моїми запевненнями, що тепер все буде добре, погодилися доглянути за дитиною і дати знати про все, що сталося, у поліцію. Вже на півдорозі до траси, здалеку, я розгледів колону військових вантажівок з логотипами НЗАМПІС, яка котилася в хмарі куряви назустріч, і одразу повернув у кущі — відновлювати знайомство з улюбленою конторою мені зовсім не хотілося.
Тільки через добу, добравшись до Редстона і побачивши заголовки ранкових газет, я зрозумів, що сталося. Виявилося, що напередодні один з поліцейських таки прорвався через проклятий ліс і зумів викликати підмогу. Полк НЗАМПІС підняли за тривогою, вони гнали туди всю ніч, тому що троє активних ґоулів — страшна сила (спочатку їх було четверо, але небіжчик чистильник дорого продав своє життя). Одразу слідом за колоною військових мчала зграя журналістів, готових життям заплатити за можливість спостерігати за такою подією (я бачив, як кілька з них голосували на узбіччі, але інтуїція підказала мені не зупинятися). І ось вони на місці, а там не те що ґоула, а навіть ґуля завалящого нема — всіх перебили.
От тут то і народився «чорний лицар на рогатому страховиську».
Вся преса ходила на бровах, смакуючи історію про мага-приватного підприємця, який успішно замінив цілий батальйон. Більш розсудливі голоси підіймали питання, як могли ґоули стільки років переховуватися в самому центрі густозаселених земель, раз за разом нападаючи на селян, і ніхто нічого не підозрював. Особливу пікантність історії надавали жертви серед чистильників і поліцейських (ґулі з’їли якусь крупну шишку). Шеф регіонального відділу НЗАМПІС дав інтерв’ю, у якому висловлював досаду і каяття, досаду і каяття. А ще він клявся життям, що тепер в окрузі все буде добре. Я, прикинувшись хворим, утік з університету після другої пари і негайно пішов до своєї «балакухи», де мене і ощасливили номером «Західного Вісника».
— Міс Фіберті, нам треба серйозно поговорити.
Вона стверджуюче покивала.
— Хочеш закрити бізнес?
— Після того, що сталося, «нагляд» прочеше весь округ частим гребінцем. Мені не потрібні неприємності.
Вона зітхнула:
— Дуже шкода, працювати з тою з тобою було цікаво. Можна, — вона ніяково поправила окуляри, — мені написати про тебе книгу?
— Книгу?
— Роман. Звичайно, ім’я буде змінено.
— Думаєте, це хоч комусь буде цікаво?
— Думаю, так.
— Пишіть! — великодушно погодився я. — тільки дайте мені його погортати, коли закінчите. Не хочеться виглядати повним ідіотом.
Вона напоїла мене чаєм, я спакував свою картотеку і акуратно склав строгий діловий костюм.
— У вас не буде проблем через мене?
Вона посміхнулася:
— Якщо що, я скажу, що кімнату з телефоном у мене винаймали, а хто там жив, я не знаю.