Так ми і розпрощалися.
Я обгорнув чорний саквояж білим рушничком і відправився на звалище, де під охороною пса-зомбі мирно дрімало моє рогате чудовисько (якщо хтось наткнеться на них, мені буде вже не до саквояжів). І як мені попало так залетіти? Ніби ж, нічого такого не робив… принаймні — не планував. Головне, всі були задоволені, і раптом, одним махом — гоп! — і я практично ворог суспільства, принаймні, за версією НЗАМПІС. Треба зав’язувати з усяким криміналом! Я дав собі клятвену обіцянку відшукати в старих штанах візитівку капітана Бера, вставити її в рамочку і повісити над столом: якщо мене ще раз потягне на авантури — буду об неї битися лобом.
III. Артіль «Дурна Робота»
Добре відомо, що основи алхімії було закладено чорними магами. Менш відома істинна причина, за якою вони взяли на себе такий труд. При ближчому розгляді доводиться визнати, що рушійною силою цього процесу була не жага магів до пізнання, а елементарні лінощі: звертання до особистої Сили вони вважали більш втомливим заняттям, ніж розтирання в ступці сумішей порошків, і, природньо, першою остаточно сформованою алхімічною дисципліною стала піротехніка.
Глава 12
«Я добрий-добрий чорний маг, я дуже скромний чорний маг, я дуже-дуже…»
Дилема: чи маю я після всього, що сталося, вести себе тихо, чи навпаки — як всі? Зрозумійте мене вірно, я звичайно ж, дуже розумний і все таке, але акторське ремесло — не моя стихія. В міру переконливо мені вдається зобразити лише прості і природні реакції, а всякі складніші реконструкції — це скорше з практики білих магів. Як мені поводитися, якщо я знаю не те, що я знаю, про те, що я знаю?
А питання було актуальним, тому що Редстон гудів, як роздратований вулик (тьху, тьху, бджоли!). Я і уявити собі не міг, скільки шуму може спровокувати жменька епізодів моєї напівкримінальної діяльності, причому, що характерно, настрої громадськості з цього приводу були діаметрально протилежними до офіційної точки зору. Уявляю, як це дратувало чиновників НЗАМПІС. Мене звеличували, мене наводили як приклад, мною захоплювалися (зі зрозумілих причин, імені не називали, але я ж-то знав кого, про кого мова), а чорні настільки ласі до лестощів! Єдиним, що утримувало мене від гасання вулицями з репетом «Це я! Це я!», був собака-зомбі — лицарі лицарями, а таку витівку мені ніхто не пробачить.
Заняття в університеті перетворилися у справжнє випробування для нервів: Чвертка зиркав на мене хитрим оком (і чого мене тоді приперло показати йому мотоцикла?), а всюди, де чорні збиралися хоча би втрьох, негайно починалося обговорення «того самого». Ніщо так не збуджує нашого брата як чужа слава! При цьому всі (абсолютно всі) мої однокурсники були переконані, що здатні були здійснити те саме, але КРУТІШЕ. Один недоумок навіть намагався перейти від слів до справи, і містер Ракшат власноручно його віддухопелив (серйозно, до попадання в лікарню). Навіть білі розуміли, що інакше чорного, який уже так зарвався, не переконаєш, тому викладачеві за жорстоке самоуправство нічого не було.
Як страшно жити…
За результатами усіх цих новин в університеті організували оглядову лекцію про потойбічні феномени, обов’язкову для відвідування всіма чорними (а хто не з’явиться, не поставлять залік). Лектора прислали із НЗАМПІС. Безбарвна на фізію дамочка, ніяковіючи і мнучись, розповідала нам історію вивчення потойбічних сил, з деяким заїканням вимовляючи фрази типу «летальний кінець», або «свідків не залишилося». Жвавішала вона тільки під час демонстрації бридких на вигляд експонатів, що огидно на всю аудиторію тхнули формаліном.
А з деякими з цих експонатів я вже був знайомий. Без формаліну.
Після лекції всім (навіть мені) стало кристально ясно, що провернути всі описані подвиги міг хіба добре підготовлений екзорцист, якийсь чистильник у відставці або старий Магістр у пошуках красивої смерті. Незрозуміло було лише одне: як же тоді я живим лишився? Логічно міркуючи, треба було вибирати між одною з двох гіпотез: або у мені втілився дух Святого Салема, або дамочка-лектор десь трохи пересмикувала
Я, взагалі-то, і сам з дитинства добре розумію натяки, але тут навіть особливих тонкощів не треба було: на моєму підпільному бізнесі можна було ставити великий жирний хрест. Воно і на краще: скільки можна підставляти власну шию під неприємності? Правда, на мені висіли виплати за мотоцикл (ще п’ятсот крон) і необхідність допомагати родині (я не міг залишити їх без грошей — Лючик пішов у нову школу), але, на крайній випадок, можна було ще продати речі і за той же діловий костюм виручити на менше сотні.