— Ну, як справи вдома? — я намагався бути ввічливим.
— Добре, — мати знітилася, я терпеливо чекав на продовження, — Томасе, нам необхідно серйозно поговорити.
Коли вона називає мене повним іменем, це справді серйозно.
— І?
— У Лючика проявився талант, — вона глибоко зітхнула. — Білий.
— Вітаю!
А що ще я міг сказати? Юний білий маг — він як оголений нерв, повністю розкритий світові. Одне необережне слова, надмірно різкий погляд — і малюкові забезпечений душевний розлад. Потім він стане старшим, сильнішим, але зараз… І тут до нього в гості приїжджає брат-чорний.
— Ти розумієш… — знову ніяковіючи, почала мати.
Тепер, після трьох років у Редстоні, я справді розумів.
— Я буду обережним! — щиро обіцяв я.
Я — буду, а інші? Напевно, нема місця, яке сильніше НЕ пасує для маленького білого, ніж Краухард.
— А як же йому буде жити в наших місцях?
По хорошому, їм, взагалі, треба було звідси переїжджати, і вже давно. Мати знизала плечима:
— Ми намагаємося забезпечити умови, але з нашими прибутками на багато розраховувати не виходить.
— Невже батько нічого не залишив? Ні за що не повірю, що чорний маг не вмів заробляти на життя!
— Ти, напевно, не пам’ятаєш, при ньому ми так не жили. Заощадження були, але коли твій батько так несподівано… помер, мені не вдалося знайти, куди він їх вкладав.
Ідіотська ситуація.
— Раніше у нас була державна пенсія, але коли тобі виповнилося вісімнадцять, її перестали нараховувати.
І сім’ї з чотирьох людей залишилася тільки зарплатня шкільного вчителя.
— Тобі треба було сказати мені, я вислав би вам грошей!
Вона посміхнулася:
— Які гроші можуть бути у студента?
Справді, які в мене можуть бути гроші? Ох, гроші…
— Я би щось придумав! — Вперто заперечив є.
— Не кажи дурниць, тобі потрібно вчитися. Ти дуже талановитий! Батько пишався би тобою.
Хитромудрий план зі збільшення мого забезпечення накрився мідним тазом. Більше того, тепер у мене взагалі не вистачить духу брати у неї гроші. Це був удар… Але, якщо я і перейняв щось від білих, то це вміння ставитися до невдач по-філософськи. Дуже важлива риса! Що ж, буду просто відпочивати.
Конячка дзвінко цокотіла по каменюках, старенька бричка скрипіла ресорами. Туман потрохи блід, відкриваючи очам порослі мохом гранітні каменюки, криві ялини і зарослі переплетеного чагарника. Було літо, цвів в’юнок. Дорога пройшла невелику розколину, і перед нами відкрилися долина, досить широка, як на Краухард. На пологому південному схилі зеленіли сади, паслася на левадах худоба, весело блищали вікнами хатинки з дахами з бурого сланцю. Ще півгодини — і вдома!
Зустріч була шумною. Лючик підріс і, дарма що білий, кричав і стрибав за чотирьох. Його сестричка пам’ятала мене гірше і ніяковіла. Але в цілому… Практично, нічого і не помінялося. Все той самий сільський будиночок з акуратним живоплотом, спроби вітчима вирощувати рожі в кліматі, який підходить хіба для полину, нахабні кури по подвір’ї.
І тут в поле мого зору попали такі маленькі, весело розмальовані ящички, розкидані то тут то сам по садку.
— Що це? — здригаючись усередині, запитав я, наперед знаючи відповідь.
— Ну, розумієш, поки тебе тут не було, я подумав…
— Бджоли, — констатував я несподівано сиплим голосом.
Якщо на світі і були істоти, котрих я не зносив усією своєю сутністю, то це були мерзенні, дзизкучі, кусючі комахи. Так, мене чекає ДУЖЕ веселе літо.
Мама подавала на стіл на відкритій веранді. Я маю на увазі відкритій для всіх, геть для всіх. Крім гостей, яких ми очікували, на запах здобних булок і печених яблук з’явилися і гості небажані. Радість повернення було зіпсовано, я вже мовчу про апетит.
Бджоли поставилися до мене з підозрою. Маленькі авіатори з вдумливим дзижчанням облітали мене довкола, норовлячи поцілити у лице.
— Не бійся! — Вмовляв мене Лючик.
Білий маг — мене, ініційованого (!) чорного. Та якщо я хоч на хвильку розслаблюся… Навіть думати про таке не можна! Приборкувати своє Джерело я ще не вмію, друга спроба у мене може вийти гірше, ніж перша. Лекція жінки-поліцейського оживала у пам’яті з дивовижною яскравістю, особливо — ті фотографії, з клаптями. Треба тримати себе в руках, я не можу завдати шкоди людям, котрих, хай білих, хай дурних, але люблю. Але це було легше сказати, ніж зробити.
Мені достатньо було провести там півдня, щоб зрозуміти — ніч, коли щось задзижчить у мене над головою, стане останньою для всіх мешканців будинку. І це не жарт. Потрібно було терміново порадитися з чорним магом, на щастя, знайти такого в Краухарді було неважко.