Після відходу Олексія святого з дому свого батьки, коли світав день, увійшли у спочивальню і не побачили сина, лише наречену, яка сиділа похнюплена, скорботна і розгублена. Всюди його пошукавши і не знайшовши, почали гірко плакати — і обернулася радість всіх у журбу. Мати-бо, увійшовши у спальню свою, замкнула вікна, постеливши веретище і попелом посипавши, впала лицем, плачучи і ридаючи, молилася і промовляла: "Не встану із землі цеї ані не вийду із затвору цього, допоки не довідаюся, що сталося з єдинородним моїм сином, куди подівся і що йому є". Наречена ж, при ній стоячи, зі сльозами говорила: "Ані я від тебе не відійду, але горлиці пустиннолюбній і єдиномужній уподібнюся, яка, коли залишається без мужа свого, в горах і долинах шукає його, зворушливим співом тужачи. Так і я довготерпеливо буду чекати, допоки не почую про мужа свого, де він і яке собі вибрав життя". Батько ж сумний був дуже, всіх слуг своїх на пошуки сина розіслав повсюди. З них же деякі в Едес пішли, бачили того, кого шукали, і зовсім його не впізнали, милостиню йому як жебракові даючи. Святий же Олексій упізнав їх і дякував Богові, який сподобив його прийняти милостиню від домашніх слуг своїх. Слуги ж, повернувшись, розповіли панові своєму, що, всюди шукавши сина його, не знайшли. А святий Олексій в Едесі при церкві Богородичніи прожив років сімнадцять і став любий Богові. Тоді було про нього пономаревіоткровення: бачив-бо пономар у видінні ікону Пречистої Богородиці, яка до нього говорила: "Введи в церкву мою чоловіка Божого, який достойний Небесного Царства, бо молитва його, як кадило пахуче, сходить перед Аице Боже, і як вінець на голові царській, так на ньому Дух Святий спочиває". Пономар же після видіння, пошукавши того чоловіка і не знайшовши, до ікони Богородичної звернувся, молив Владичицю, щоб показала йому відкрито чоловіка Божого. І чув знову у видінні голос Богородиці, що той жебрак, який сидить біля дверей церковної паперті, і є чоловіком Божим. Знайшов його пономар — у церкву ввів, щоб той у ній перебував. І довідалося про життя його святе багато людей, і почали його шанувати. Святий же Олексій, уникаючи людської слави і вшановування, пішов з Едеськогограда, коли ніхто не знав. Ідучи біля пристані морської, побачив корабель, який до Киликії плив, сів у нього, кажучи собі: "У Киликійський град піду, де ніхто мене не знає, і там у храмі святого апостола Павла перебуватиму". Коли плив корабель, раптом із допусту Божого здійнялася буря на морі, і носило хвилями корабель багато днів — приплив Олексій, хоч не хотів, до Риму. Вийшов-бо святий із корабля і сказав собі: "Живий Господь, Бог мій, не буду тягарем нікому, але іду в дім батька мого, як незнайомець". Наближаючись до дому свого, зустрів батька у час обідній, який із царських палат додому повертався з багатьма слугами, які перед ним і після нього йшли. Поклонився йому до землі, скликнув, кажучи: "Рабе Господній, помилуй мене, жебрака бідного, і звели мені в одному куті двору свого перебувати, щоб я зміг їсти з крихт, які падають із трапези твоєї. Господь же благословить літа твої, дасть тобі Небесне Царство, і якщо маєш когось зі своїх подорожнім, здоровим до тебе його поверне". Євфиміян же, чуючи жебрака, який говорив про подорожування, згадав зразу любого сина свого Олексія і почав плакати. І зразу милість жебракові виявив: звелено йому у дворі перебувати. Сказав же до домашніх рабів своїх: "Котрий із вас хоче прислуговувати жебракові цьому? І якщо угодить йому, живий Господь Бог мій, що вільним буде у всі дні життя свого і спадок прийме з дому мого. При дверях же палат моїх влаштуйте йому хатину, щоб я, входячи і виходячи, дивився на нього. Із трапези моєї подавайте йому їжу, і нехай ніхто йому не заважає".