Довідавшись про те, Келерин-єпарх звелів вогонь великий розпалити при дверях хатини тої, у ній же Дарія з левом була, щоб спалити її зі звіром. Побачивши вогонь, злякався лев і почав ревти. Свята ж сказала до нього: "Не бійся, не будеш спалений, ані ніхто тебе не схопить, ані не вб'є, але своєю природною смертю у час свій помреш. Відклади страх і вийди, і йди в мирі до пустелі, бо Той, Кого ти в мені пошанував, захистить тебе". Лев же, схиливши голову, вийшов, і через град ішов, ніхто його не зачіпав, і побіг в пустелю. Ті, що врятувалися із зубів його, хрещення всі прийняли. Коли це все цареві Нумеріяну сповіщено було, звелів єпархові Хрисанта і Дарію лютими губити муками. Повісили-бо нагим на дереві Хрисанта святого, і свічки запалені принесли, щоб палити його. Але зразу і дерево зламалося, і пута розв'язалися, і свічки погасли. У тих, що хотіли до святої Дарії торкнутися, зразу руки корчилися, і жили в них розривалися, і кричали вельми від болю сильного. Те бачивши, єпарх настрашився, побіг скоро і сповістив цареві. Той же такі чуда не силі Божій, але чарівній хитрості зарахувавши, звелів обох, Хрисанта і Дарію, вивести за град і на шляху, що називався Саларія, викопавши яму глибоку, вкинути обох, камінням і землею засипати — поховати живцем. Коли ж туди святих мучеників Хрисанта і Дарію привели, співали вони і молилися, в яму ту зійшли і прийняли мученицьку смерть, разом і поховання: живцем-бо землею і камінням були засипані, за велінням катовим. І як же у житті цьому спільне в духовному подружжі мали життя, так і померли обоє разом. І прийняв Бог жертву живу і добровгодну, і безсмертної винагороди вінці вони отримали. На місці тому сила проявлялася, і багато зцілень діялося, і незліченна кількість християн: мужів, і жінок, і дітей — зібравшись в одній печері, що була там поблизу, день мученицької пам'яті святкували радісно і Божественних причащалися Таїнств. Тоді довідався про те кат і звелів зразу загородити вхід до тої печери і завалити землею — і було то виконано швидко. І померла там мученицьки вся кількість зібрання християнського, серед них же був Діодор-пресвітер, і Маріян-диякон, і клириків багато, і неможливо перерахувати імен вірних, що там загинули, їм же нема числа. Про це все чувши, я, Уарин І Арменій, браття, написав, велінням святішого Папи Римського Стефана, і у всі гради послав, щоб довідалися всі, як святі мученики Хрисант і Дарія вінці мученицькі в Небесному Царстві прийняли від Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава і держава нині, і зажди, і навіки-віків. Амінь.
У той самий день святому мученикові Панхарію, у Никомидії, граді Витинійському, за царювання Диоклитіяна і Максиміяна, сокирою за Христа голову відтяли.
Місяця березня в 20-й день
Страждання преподобних отців наших Йоана, Сергія, Патрикія та инших преподобних, яких вбили сарацини в обителі святого Сави
У дні святішого патріярха Єрусалимського Іллі, який був другим цього імени, а святий град Єрусалим був тоді у володінні агарянському (в Царгороді ж Константин та Ірина царювали), піднялася в Палестині між плем'ям агарянським боротьба міжосібна, і велика через війну в краю тому робилася розруха. Варвари-бо, воюючи між собою, спустошували не лише села, але й гради, як же Єлевтерополь, Аскалон, Газу, Скарифию та инші. Нападаючи несподівано, якщо й не вбивали всіх людей, то розграбовували всі маєтки, умертвлювали лише тих, що їм противилися. Засідали ж на всіх народних шляхах, беручи всіх, що мимо йшли, б'ючи, зранюючи і те, що несли, забираючи, аж до хітона, єдине лише мали милосердя, що оголених, побитих і зранених відпускали живими. Тоді і святий град Єрусалим був у великому страху, у нього зійшлися з навколишніх градів і сіл люди, стерегли стіни й готувалися протистояти варварам, що нападали розбійницьки. У той час і преславного святого Харитона обитель зруйнували зовсім, і вже ніколи вона не відновилася, а до кінцевого запустіння дійшла, і Лавра преподобного Сави дуже була понищена, у неї ж із різних місць зібралися святі отці, з ігуменом Василієм преподобним постницьким життям угоджали Богові. І в час міжосібної тої агарянської війни і розбійницьких їхніх нападів не виходили з обителі своєї. Хоч-бо і могли, покинувши Лавру, в Єрусалимському граді уникнути варварів, проте святого того місця, в якому ж від початку ярмо Христове прийняли, залишити не хотіли. Але, один раз померши для світу, не зважали на смерть, яка могла найти на них, поклалися-бо на Христа, кажучи: "Сильним є, якщо захоче, Владика наш, легко забрати нас із рук варварських. Якщо і захочеться праведним судьбам Його, щоб ми були віддані варварам на заколення, то, як річ найбільш корисну, хай допустить Господь на нас муки скоро". І говорили один до одного: "Приймімо з руки Владики нашого для нас найкорисніше, не повернемося з пустельної безмовности у галас світу через страх перед варварами, аби не бути в очах усіх боязливими ані такими, що не тримаються веління Господа нашого, який казав: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж не можуть убити". Якщо добре бачити тих, що відходять від світу в пустелю і за Христовими слідами ідуть, то наскільки недобре є справді бачити тих, які після короткого часу свого в пустелі життя знову з неї втікають через страх перед людьми і у світ повертаються. Хай не посміється з нас спільний ворог усіх — диявол, який страхом варварським нас із безмовности пустельної виганяє, якого ми багато разів перемагали, і втікав він, наче гнаний зі встидом, — допомагав нам на нього Христос, цар наш. Не маємо стін кам'яних для захисту, але замість стіни непоборної для нас — Христос, для нього ж Давид святий навчив нас співати: "Хай буде мені Бог захисником, і домом прибіжища, і місцем міцним, щоб спасти мене". Не маємо броні, і шоломів, і щитів, щоб ними відбивати варварські стріли, але маємо зброю духовної любови, і надії броню, щит віри, шолом спасення, ними озброїмося. Нема в нас полків воїнських, які б захищали нас від варварів, але ополчиться ангел Господній навколо тих, хто боїться Господа, і визволить нас. Нам-бо життя — Христос, і смерть — надбання. Ані-бо любов і бажання дочасного життя не переконали нас увійти в пустелю цю. І через що в пустому цьому місці веселимося? Чи не через Христову любов? То якщо тут убиті будемо, Христа ради будемо убиті, заради Нього тут живемо". Так один одного словами утішали і мужнішими робили. Тіла ж свої з душами вручаючи Богові, перебували у Лаврі. Ще ж й инша значна і благочестива причина стримувала їх, щоб не виходити: сусіди, які навколо них жили, ворогували на те святе місце й нічого більше не хотіли, ніж бачити зруйнованою святого Сави Лавру і місце те бачити порожнім, щоб монахи там не жили. І якщо б на короткий час брати вийшли з Лаври, то зразу ворогуючі, прийшовши, запалили б церкву і келії і цілу обитель із землею зрівняли б. Щоб так не було, перебували отці святі, не виходячи. І не як тростина, яку вітер хитає, але як же стовпи, на камінні поставлені, вітрами і бурею спокус, що находили, непохитні, і не лише через те з Лаври не виходили, що стерегли стін будівлі, але більше задля слави Христа Господа, який на тому місці колись прославився і в їхні дні прославлявся.