відаюся про нього достеменно, не піду так далеко аж до гори Лікопольської". Це я чув, спочив один день, нічого нікому не кажучи, наступного ж відчинив келію свою і, на Бога поклавшись, пішов у Тиваїду. Коли я досягнув гори і келії Йоана преподобного, розповіли учні його, що від дня недільного аж до суботи ні до кого, хто приходить, не говорить. І спочив я, мовчачи й чекаючи суботи. Тоді в день суботній о другій годині прийшов перед лице святого мужа і побачив, що сидить він біля віконця, через яке говорив, утішаючи тих, що приходили до нього. Привітавши мене, спитав через тлумача, кажучи: "Звідки ти? І чому сюди прийшов? Думаю, що ти з монастиря Євагрія". Коли ми розмовляли, прийшов воєвода того краю на ім'я Алимпій, і перестав Йоан розмовляти зі мною, я ж відійшов трохи від них, щоб не заважати їхній бесіді. Коли вони довго розмовляли, стомився я чекати і почав у помислі осуджувати чесного старця, який, мене зневаживши, воєводу шанує. І збентежений я був нетерплячкою, думав, взаємно його зневаживши, піти. Він же, зрозумівши помисли мої, прикликав тлумача свого на ім'я Теодор і сказав йому: "Піди скажи братові тому, щоб не малодушив, уже-бо зараз відпущу воєводу і з ним розмовляти буду". Я ж здивувався через те, що довідався про думки мої, і зрозумів, що муж це духовний і ясновидець. Коли пішов воєвода, прикликав мене старець і сказав: "Чому розгнівався на мене? Що знайшов у мені образливого для себе? Того, що ти думав, — і в мені нема, і тобі в помислах тримати не годиться. Чи не знаєш Писання, яке говорить: "Не потребують здорові лікаря, але хворі"?. Тебе, коли захочу, знайду, також і ти, навзаєм, мене, коли захочеш, знайдеш. І коли б я тебе й не утішив, то утішили б тебе брати й инші отці. Той же воєвода, мирськими турботами відданий дияволові, коли на короткий час прийшов до тями, подібний до раба, що втікає від лютого господаря, — таїс він втікає від диявола — прийшов до мене, щоб якусь прийняти користь. Несправедливо було б, покинувши його, розмовляти з тобою, — ти ж завжди піклуєшся про своє спасення". Тоді я (говорить Паладій) переконався, що він муж духовний, і просив його, щоб помолився за мене. Він же, люб'язно і радісно до мене говорячи і правицею своєю лівої моєї щоки торкаючись, казав: "Багато скорбот тебе чекають, і важку боротьбу ти вже пережив, борючись із помислом, який велів тобі покинути пустелю, а ти не погоджувався з ним. Диявол-бо пропонував тобі благочесні й достатні причини, нагадуючи про любов батька твого і брата. Ось-бо добру тобі вістку сповіщаю, що обидва здорові і від світу відвернулися, і ще проживе батько твій сім літ. Залишайся мужньо у пустелі ані не бажай через них піти до батьківщини своєї. Написано-бо: "Ніхто ж бо, хто поклав руку на рало і назад оглядається, не буде в Царстві Божому". З тих-бо слів чоловіка Божого користь прийнявши і доволі підкріпившись (говорить Паладій), я подякував Богові, що через святого того мужа показав мені диявольську звабу, яка поборює мене, і забрав її від мене. Тоді знову сісазав до мене святий, розмовляючи дружелюбно: "Хочеш бути єпископом?" Я відповів йому. "Ні, бо я вже є єпископом". Сказав старець: "Якого града єпископ?" Відповів я йому: "Єпископство моє на кухні, в кімнаті, на трапезі, в бочках — за ними, як належить, наглядаю. І якщо вино кисле, то залишаю, добре ж п'ю. Також і в казан заглядаю, і якщо у вариві не вистачає солі чи якої приправи, зразу додаю і, смачну страву зробивши, їм. Подібно роблю і з иншими речами, вибираючи краще для себе. Це моє єпископство, на яке вибрало мене й поставило моє насолодолюбне обжирство". Усміхнувся преподобний і каже: "Перестань сміятися, єпископом маєш бути і багато трудів і скорбот понесеш. Якщо їх уникнути хочеш, не виходь із пустелі: в пустелі ніхто ж тебе не може поставити єпископом". Тоді пішов я від нього, прийшов у пустелю на місце своє звичне і розповів отцям святим все про пречесного святого мужа Йоана преподобного. Забув же при тому, окаянний, слова, які він щодо мене провістив. Через три роки впав я у хворобу селезінки і шлунка, послали мене брати до Олександрії до лікарів, бо біль мій примножувався. Радили мені лікарі олександрійські, щоб задля зміни повітря йшов я до Палестини. Отож, трохи одужавши, пішов я звідти до Витинії, і там, не відаю, як — людською чи Божою волею, Бог знає — сподоблений я був єпископського поставлення, яке було понад силу мою. І впав я у печаль, про яку ж мені преподобний Йоан провістив, його ж пророцтво тоді згадав. Але трапилося те зі мною після переставлення преподобного. Пам'ятаю і таке, що Христовий подвижник, хотівши мені принести користь і навчити, щоб я, терплячи, в пустелі перебував без виходу, сказав: "Сорок років у цій келії перебуваю і не бачив обличчя жіночого, ані якогось гроша, нікого, хто б їв щось або пив, ані ніхто мене не бачив, щоб я їв чи пив". Після такої тоді зі святим Иоаном бесіди, коли повернувся (говорить Паладій) на своє, як казав, звичне місце і розповів про нього отцям, через два місяці зібралися всі семеро й пішли до нього. І коли досягли обителі його, прийняв нас люб'язно, світлим лицем кожного вітаючи. І зразу просили його, щоб спершу помолився за нас: є такий звичай в отців, що живуть у Єгипті. Він же спитав нас, чи нема серед нас клирика. І сказали всі, що нема. Поглядаючи ж на кожного з нас, пізнав прихованого клирика: був-бо один з нас дияконом, але ніхто, окрім одного брата, не знав, що він диякон, бо через смирення утаїв сан свій і тому братові, що знав про нього, заборонив будь-кому розповідати, на подобу святих, які заледве себе християнського імени достойними бути називали.