свого. Яків же, бачачи в Йосифі такий глузд і розум, цноти і страху Божого сповнений, найбільше полюбив його з усіх синів своїх і справив йому одяг гарний. Через те брати возненавиділи Йосифа вельми: і тому, що не приєднується до поганих діл їхніх і батькові про них сповіщає, і тому, що понад них батько його любить. І не могли до нього говорити спокійно нічого, але і хулу погану на нього скидали, наклепи чинячи перед батьком. Проте Яків не йняв їм віри, знаючи добре Йосифову невинність. Тим часом Дух Святий, який жив у Йосифі, почав йому як молодому пророкові у сонних видіннях майбутнє його відкривати. Цього не приховуючи, він спровіщав батькові і братам12. "Послухайте, — казав, — сон мій, який я 12 їм. 37 бачив. Здавалося, був я посеред поля, в'язав снопи, і став мій сніп просто, ваші ж снопи, навколо стоячи, схилялися до мого снопа". Віришили брати його, що "колись, царствуючи, царювати будеш над нами чи, володіючи, володіти будеш нами". І почали ще більше ненавидіти його за сон такий. Тоді бачив другий сон і розповів батькові та братам. "Я бачив, — казав, — як сонце, і місяць, і одинадцять зірок поклонялися мені". Те чуючи, батько заборонив йому, говорячи: "Що є сон цей? Чи я, прийшовши, і мати твоя [Лія, мачуха] з братами твоїми поклонимося тобі до землі?" Хоч і заборонив йому батько через братів, щоб не бунтувалися на нього, проте сон той зберіг у серці своєму, кажучи собі: "Що має бути? Думаю, що хоче Господь уділити милість свою доброчинному цьому отрокові". І радів через те духом. Брати ж перейнялися гнівом великим до нього і погано про нього думали. Якось, коли пасли вони вівці у Сихемі, трапилося Йосифові з батьком бути в долині Хеврона. Батько ж їхній Яків, як чоловік дітолюбивий, піклувався про тих, що були в Сихемі. І казав Йосифу, синові своєму улюбленому: "Іди, дитино, до братів своїх і поглянь, чи здорові вони та їхні стада. І повертайся швидко до мене". Виконуючи ж батькове веління, Йосиф пішов до братів, щоб принести їм мир від лиця батькового. А Веніямин малий ще був хлопець, при батькові лишився. І, ходячи пустелею Сихемітською, Йосиф не знаходив братів зі стадами. Зажурений був через те, зустрів чоловіка одного, який спитав його: "Чого шукаєш, юначе?" Той же відповів: "Шукаю братів своїх, скажи мені про них, якщо знаєш, де пасуть". І сказав йому чоловік: "Пішли вони звідси, чув, як говорили: ходімо в Дотаїм. І я показав їм туди дорогу". І пішов Йосиф услід братам своїм, і знайшов їх у Дотаїмі. І, бачивши їх здалеку, радісний був, усіх люблячи. Також і вони здалеку його побачили. І перед тим як наблизився до них, розлютувалися на нього, як звірі дикі, і погане замислили на нього: убити його вирішили. І казали один до одного: "Ось синочок той іде, нині уб'ємо його і вкинемо в яму. І скажемо: "Звір з'їв його". І побачимо, як збудуться сни його". Чувши про те, Рувим, найстарший брат, хотівши врятувати Йосифа від убивчих рук братів, сказав до них: "Не убивайте його, не проливайте крови братньої, але вкиньте його в яму ту в пустелі, хай помре там сам, а ви рук на нього не накладайте" . Це ж сказав Рувим, намагаючись врятувати неповинного юнака від смерти і, потай витягнувши з ями, до батька відпустити. Був же тоді Йосиф як ягня незлобливе, нічого не відав про зло братів своїх, прийшов до них і привітав їх люб'язно, мир з лиця отчого несучи. Вони зразу, наче звірі, повстали на нього і скинули з нього барвистий одяг, в який був вбраний. І скреготали на нього кожний зубами своїми, щоб живого пожерти його. Дикий і немилостивий образ виявляли на хлопця своєю злістю, кулаками б'ючи і дошкулянням принижуючи. Бачачи себе в біді, не маючи від них жодного милосердя, Йосиф почав проситися. Благаючи їх, говорив: "Чому гніваєтеся, прошу вас, залишіть мене трохи, щоб помолився я, о брати мої! Мати моя померла, батько плаче за нею і дотепер кожного дня. Чи хочете і другий плач батькові нашому додати, подібний першому плачеві невгамовному? Прошу всіх вас, не розлучайте мене з батьком, щоб не зійшла старість його з печаллю в ад. Заклинаю вас всіх Богом отців наших — Авраама, Ісаака і Якова, Богом, який звелів Аврааму вийти з землі і дому батька свого і прийти в землю добру, яку обіцяв йому дати, і примножити насіння його, як зірок на небі і піску на березі моря незчисленно. Богом заклинаю вас Вишнім, тим, що дарував терпіння Авраамові, який приносив Ісаака, сина свого, на жертву, і вирятував Ісаака від смерти, і дав замість нього вівцю Аврааму на заріз. Богом святим вас заклинаю: дайте благословення Якову, батькові нашому, з уст Ісаака, батька його, — і зійде з ним в Харран у Месопотамію, звідки ж Авраам вийшов і вирятував його від скорботи. Заклинаю вас і прошу, щоб не був я відлучений від Якова, як і Рахиль, смертю. Хай не плаче Яків за мною, як плаче за Рахиллю. Хай не потьмяніють очі Якова, який чекає на мій до нього прихід. Пошліть мене до батька мого. Сльози мої прийнявши, пустіть мене до нього". Коли так він їх заклинав Богом батьків своїх, злі брати анітрохи на милість не схилилися ані Бога не боялися — тягнули Йосифа в яму. Він же, хапаючись за ноги всіх їх, плакав і говорив: "Брати мої, помилуйте мене". І вкинули вони його в яму в пустелі. Була ж та яма колись колодязем глибоким і темним, потім висохла у ній вода, і яма спорожніла. Там сидячи, Йосиф гіркими сльозами і плачем великим ридав і взивав до батька: "Зглянься, батьку Якове, на те, що сталося з дитиною твоєю, ось я в яму вкинений, наче мертвий. Ти сподіваєшся мене побачити, як я повертаюся до тебе, отче, — я ж нині лежу в ямі, наче розбійник. Сам, батьку, казав мені: "Іди й відвідай братів своїх і стада і повертайся швидко". І ось вони, наче вовки дикі, били мене і з гнівом розлучили мене з тобою, добрий батьку. Вже не маєш мене бачити, ані голосу мого чути, ані старість твоя ніколи не порадіє за мене, ані я преподобної твоєї сивини не побачу, бо гірше мертвого похований. Плач, батьку, за дитиною своєю, як дитина твоя плаче за тобою, батьком своїм, бо так з дитинства відлучений від лиця твого. Хто б мені дав голубку, яка б розмовляла людською бесідою, аби, прилетівши, сповістила старості твоїй про плач мій. Зникли, батьку, вже й сльози мої, і від зітхання замовкла гортань моя, бо нема кому допомогти. О земле, о земле, що закричала до Бога святого за Авеля праведного, убитого без правди, як же повідання є, давніше від прадідів! Як тоді закричала за кров праведного, ти, земле, і нині за мене також закричи до Якова, батька мого, розповідаючи йому відкрито те, що сталося мені від братів моїх". Так Йосиф у ямі ридав невтішно аж до знемоги.