Обитель преподобного Герасима стояла на відстані тридцяти п'яти стадій від святого града Єрусалима, а від ріки Йордану — за одну стадію, до неї ж приймали новоначальних, а зрілим отцям відлюдницькі в пустелі надавали келії. І було під ним таких не менше сімдесяти пустинномешканців, їм же був устав життя від преподобного Герасима даний такий: п'ять днів на тиждень кожен у пустельній своїй келії, сам сидячи, мовчки ручну роботу якусь мав, куштував трохи хліба сухого, який приносив зі собою з монастиря, і води, і фініків. Вареного ж нічого куштувати взагалі не можна було ані вогню в якійсь келії палити не дозволялося, щоб ані помислом хто вареного за ті п'ять днів не забажав. У суботу ж і неділю приходили в монастир, і збиралися в церкву на Божественну літургію, і були причасниками пречистих і животворних Христових таїнств. Тоді, прийшовши на трапезу, куштували вареного і вина трохи на славу Божу. Приносив кожен своє рукоділля, що за п'ять днів зробив, і клав перед отцем. А в неділю пополудні знову кожен у свою пустельну йшов келію, взявши трохи хліба, і фініків, і посудинку з водою, і фінікової лози для плетіння кошиків. Такі ж були їхня скромність й убогість, що кожен нічого иншого не мав, лише одну одежину стару, що тіло покривала, і рогозину, на якій же спочивав, і посудину глиняну з водою. Заповідь же мали від отця, виходячи з келії, не зачиняти дверей, але відчиненою келію залишати, щоб кожен, хто хоче, міг увійти і, що сподобається, із нужденних тих речей взяти. І було видно, як вони по-апостольськи живуть, вони ж були серцем єдиним і душею єдиною, коли кожен з них нічого своїм не називав, але все було спільним. Розповідають, що деякі з отців тих пустельних, прийшовши до преподобного Герасима, просили його, щоб дозволив їм, у відлюдницьких келіях живучи, світити часом свічу до читання нічного, часом же й вогонь розпалити. Відповів їм святий: "Якщо хочете мати в пустелі вогонь, то приходьте і живіть в монастирі з новоначальними, я-бо ніколи не допущу вогню в пустинножителів до кінця днів життя мого". Про таке суворе для постників від святого Герасима життя чувши, єрихонці взяли собі за правило кожної суботи і неділі приходити в обитель преподобного Герасима і приносити досить всілякої їжі, і вина, і всього, що потрібне було монастиреві. Таким же був постником преподобний Герасим, що у святу велику чотиридесятницю нічого зовсім не куштував аж до світлого дня Воскресення Христового, лише самим причастям Божественних Таїнств підкріплював з душею своє тіло. У цього преподобного наставника і блаженний Киріяк инокував, як же про те в житії його написано: "Коли прийшов, — говорить, — до нього Киріяк, Євтимій преподобний люб'язно прийняв його, ясновидівши в ньому ті, що мали бути, Божі обдарування, і скоро своїми руками одягнув його в схиму, і відіслав на Йордан до святого Герасима, у той час коли вже Теоктист Великий до Господа відійшов".
Герасим же святий, бачивши юного Киріяка, звелів йому жити в загальному монастирі і працювати в послушництві. Він же до всіх трудів готовим виявився і трудився в службі мо пастирській цілий день, цілу ж ніч стояв на молитві, мало коли сон приймаючи. Піст же його був — через два дні хліба та води куштувати. Таку в молодих його літах повстримність бачачи, преподобний Герасим дивувався і полюбив його. Мав же Герасим святий звичай на святу Чотиридесятницю відходити в найглибшу пустелю, що називалася Рува, у ній же і преподобний Євтимій колись жив. Люблячи блаженного Киріяка за велику повстримність, взяв його зі собою, де ж Киріяк щонеділі причащався Святих Таїнств з руки Герасимової і перебував у безмовності пустельній до Вербної неділі, — і поверталися в обитель з великою у душі своїй користю. Через якийсь час преподобний отець наш Євтимій переставився, про його ж переставлення преподобний Герасим, сидячи в келії своїй, довідався: бачив-бо, як ангели Божі душу преподобного Євтимія з радістю підносили на небо. І, вставши, взяв Киріяка і пішов у Лавру Євтимієву, і побачив, що той в І Господі кінець прийняв. Поховавши чесне його тіло, повернувся у свою келію з любим своїм учнем Киріяком.
Цьому великому угодникові Божому скорялися безсловесні звірі, як розумні люди. Про те блаженні отці Іван Євірат і Софроній Софіст у Лимонарі пишуть так: "Коли ми прийшли у Лавру авви Герасима, містилася ж та Лавра за одне поприще від Йордану, розповіли нам ченці, що там жили, про авву Герасима, що ходив він пустелею святого Йордану і зустрів його лев хворий і показав ногу свою, в яку залізла тернина, через те спухла йому нога і гною була повна. Взираючи розчуленими очима на старця, лев, хоч і не словами [безсловесний він], проте смиренним образом просив старця, аби зцілив його. Старець же, бачивши його в такій біді, сів і, взявши ногу звірову, вийняв з неї тернину — ї багато гною вийшло. Почистивши ж рану добре й обв'язавши хустиною, відпустив його. Лев же, зцілившись, не покидав старця, але, наче учень, ходив услід, куди той ішов, що дивувався старець благорозумності звіровій. І відтоді годував його старець, даючи йому часом хліб, часом і сочиво. Мали ж отці в Лаврі одного осла, що на ньому привозили воду від святого Йордану на потребу братам, і звелів старець, аби лев ходив з ослом і пас його над рікою Йорданською. Одного ж дня лев пас осла, відлучився від нього на відстань немалу і заснув на сонці. Тим часом чоловік з верблюдами ішов з Аравії, побачив осла самого, без пастуха, взяв його і повів собі. Лев збудився і, пошукавши, не знайшов осла, прийшов у Лавру до авви Герасима сумний і понурий, бо загубив осла. Думав же старець, що лев з'їв осла, спитав його: "Де осел?" Той же, як людина, стояв мовчки і дивився долі. Сказав знову старець: "Ти з'їв його? Благословенний Господь, що не підеш звідси, але все, що робив осел, ти маєш робити, служачи потребі монастирській". І відтоді, за наказом старцевим, поклали на лева кандиліон, тобто ношу, що на осла кладуть (це була посудина, котра вміщала чотири міхи води), і так приносили воду в монастир з Йордану. Якось прийшов до старця один воїн задля молитви і побачив лева, що носив воду, і, причину довідавшись, пошкодував його і дав три золоті отцям, аби купили осла на потребу собі, лева ж щоб звільнили від такої роботи, І так иншого осла на службу купили, лева ж звільнили. Через короткий час знову купець той з Аравії, що осла взяв, ішов з верблюдами у святий град Єрусалим продавати пшеницю, мав і осла того зі собою. Коли він перейшов Йордан, випадково зустрів його лев, який, побачивши осла, що з верблюдами ішов, упізнав його і, раптом рикнувши, кинувся до нього. Купець і ті, що були з ним, побачивши лева, налякалися і втекли, а лев, взявши за вуздечку зубами своїми, як же раніше мав звичку, вів осла з трьома прив'язаними один до одного верблюдами, пшеницею навантаженими, радіючи вельми і ревучи, бо того, що загубив, осла знайшов і привів до старця. Преподобний старець тихо усміхнувся, сказав до братів, кажучи: "Марно ми ганьбили лева, думали-бо, що з'їв осла". І дав ім'я леву Йордан. Відтоді часто приходив лев до старця і приймав від нього їжу, не відлучався від Лаври понад п'ять років. Коли ж преподобний авва Герасим до Господа відійшов і отці його поховали, з провидіння Божого лева тоді не було в Лаврі. Через короткий час прийшов і шукав старця свого. Авва ж Саватій, учень авви Гера сима, бачивши лева, сказав до нього: "Йордане, старець наш покинув нас, осиротілих, і до Господа відійшов". І, давши йому їжі, сказав: "Візьми і їж". Лев же не хотів прийняти їжі, але часто туди й сюди розглядався і свого старця, преподобного Герасима, шукав, ревучи вельми скорботно. Авва ж Саватій та инші старці гладили його по хребті, говорили: "Пішов старець до Господа, покинув нас". Але, так говорячи, не могли його зупинити від крику і реву, і наскільки вони словами своїми утішити його думали, настільки більше він ридав і зрушувався на більший крик, ревучи і міняючи голоси і лицем, і очима являючи печаль свою, яку мав, не бачачи старця. Тоді сказав йому авва Саватій: "Якщо не віриш, ходи з нами і покажемо тобі місце, де лежить старець". І, взявши його, повів на гріб, де преподобний Герасим був похований. Був же гріб від церкви на відстані п'яти кроків. Ставши над гробом преподобного Герасима, авва Савватій сказав до І лева: "Ось тут старець наш похований". І, схиливши коліна на гробі старцевому, авва Саватій плакав. Лев же, це чуючи і бачивши Саватія, який плакав, вдарив і собі головою об землю і ревів вельми. Тоді, ревнувши сильно, вийшов зразу на гріб старцевий. Це ж було не тому, що душу розумну мав лев, але Бог прославляв святого отця Герасима: прославити захотів не лише в житті, а й по смерті і показати нам, який послух мали звірі щодо Адама в раю перед його непослухом і з раю вигнанням" (Доти Іван із Софронієм). Звідси зрозуміле велике угодництво преподобного Герасима перед Богом. Для Нього ж від юности до старости працював ревно, і перейшов до Нього на життя без старости, де ж зі святими оселився, славить Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.