У той самий день святому мученикові Олександрові у граді Пунді, що в Македонії, за царювання Максиміяна за Христа голову відтяли. І свята мучениця Христина в Персії, за Христа бита, померла.
Місяця березня в 14-й день
Житіє преподобного отця нашого Венедикта
Благословенний ім'ям і благодаттю Венедикт святий змалку розумом старий був, перевищуючи роки юности своєї вдачею мужа дорослого. Ані одному бажанню тілесному мирському не підкорив своєї душі, але в часи квітучої молодости своєї, коли міг вільно насолоджуватися світом, мав його за траву, що висохла з цвітом. Був же родом із Нурсійського (на заході) краю, а до Риму відданий на науку зовнішньої любомудрости. Бачачи багатьох, що були в училищах і викривленим шляхом за своїми пристрасними похотями ходили, повернув ногу свою звідти, боячись, що через мале навчання книжне згубить великий розум душі своєї і з поганими розбеститься, впаде весь у провалля гріха. Вийшов тоді з училища ненавчений мудрець і розумний невіглас, зневаживши зовнішню любомудрість, аби зберегти внутрішню цноту. Не лише училище покинув, але і превелике багатство своїх батьків, які вже відійшли з життя цього, і бажав чернечого чину й пустельного перебування. Пішла ж за ним одна старенька пані чесна, яка була годувальницею його, любила сповнені чеснот його звичаї. Коли він прийшов на місце одне, назване Ефіди, затримали його там знайомі з приязні, і перебував там при церкві Петра святого. Благоговійні ж мужі, духовну до блаженного юнака любов здобувши, у великому пошанівку його мали. Якось годувальниця його попросила в сусіда на короткий час ночви, щоб чистити пшеницю, і, поклавши їх на столі, кудись пішла. Випадково впали ночви зі столу, розкололися надвоє, і коли повернулася старенька й побачила посуд той розбитий, вельми була печальна і плакала, бо чужа та посудина була. Блаженний юнак, бачивши годувальницю свою, що над розбитими ночвами плакала, взяв обидві частини розбитого того посуду і, пішовши на осібне місце, кинувся на землю перед Богом — через годину з молитви встав і побачив посудину цілою, ані сліду розбиття на ній не було, і, нісши, віддав годувальниці своїй. Про це чудо розійшлася слава поміж людьми, що там жили, і, взявши ті ночви, люди повісили їх на стіні церкви при дверях, аби ті, що заходять, бачили їх на славу Бога, на хвалу ж богоугодному юнакові Венедиктові, який з юности своєї такої благодаті Божої сповнився. Він же, не терплячи пошанування людського і слави, пішов звідти потай від усіх і годувальницю свою покинув, і вирушив у пустелю. Коли ж прийшов на місце, іменоване Дол, яке лежить від Риму за сорок поприщ, де чисті витікають води, зустрів його, з Божого Провидіння, один чернець, Роман на ім'я, який ішов до монастиря, що був там недалеко, — у ньому керував ігумен Теодот. З тим ченцем сівши, про користь душі говорили, і відкрив йому блаженний Венедикт думку свою і бажання серця свого, і знайшов у ньому помічника намірам своїм. Одягнув-бо Роман Венедикта в чернечий образ в пустелі і, знайшовши в одному глибокому байраку печеру, на місці неприступному, там його оселив і приносив йому з монастиря їжу. Не розповідав же про нього в монастирі нікому три роки, але, приховуючи в годину обідню трохи хліба, відносив у призначені на те дні. А тому що до печери тої з гори підхід був незручний і далеко гору ту обходити треба було, щоби зійти в байрак і до печери приступити, — з високої над вертепом тої гори мотузком вельми довгим спускав хліб Венедиктові. Прив'язав же до кінця мотузка і дзвіночок малий, аби почув святий, що хліб йому спускають. Ворог же, що ненавидить Божих рабів, захотів Романову послугу любови перервати і Венедикта, голодом заморивши, у малодушність вкинути, тому, коли одного дня, за звичаєм, Роман спускав з верху гори до вертепу хліб, він, кинувши каменем, розбив дзвіночок, проте нічого не досягнув, бо чесний той чернець Роман не зупинився в послуженні братові, допоки ж Господь не захотів і Романові від богоугодного того труду дати спочинок, і Венедикта, раба свого, світильника, який під сподом ховався, світові явити на користь багатьох.