Пішовши з попереднього свого місця, Венедикт преподобний прийшов до Кампанійського краю, у межі града, що Касен називався, де на одній високій горі знайшов храм ідольський, який називався Аполлоновим, і гай навколо. Ідола-бо розбив, розбивши і храм зруйнувавши, і гай порубав і спалив, а на тому місці через якийсь час збудував церкву в ім'я святого Йоана Хрестителя, і обитель влаштував, і братію більшу зібрав. Було ж у тих землях багато людей невірних, які ідолам поклонялися, і навертав їх до Христа муж апостольський сильним ділом і словом, проповідь святу утверджуючи чудесними діяннями. Біси ж, не стерпівши його туди приходу і від нього зруйнування свого, нападали на нього відкрито, лютим полум'ям дихаючи, і кликали на ім'я по-римському "Бенедикте, Бенедикте". Коли ж не відповідав їм святий, говорили знову: "Маледикте, Маледикте, а не Бенедикте". Тобто: "Проклятий, проклятий, а не благословенний, що тобі до нас, нащо нас гониш?" Благословенний ж Венедикт молитвою і знаменням хресним, наче вітер порох, відганяв їх від себе. Коли будували обителі і брати на поклик трудилися і намагалися звести висоту кам'яної споруди, святий в усамітненій келії своїй вправлявся в молитві і, бачивши біса, що мимо йшов, сказав до нього: "Куди йдеш, вороже?" Відповів біс: "Іду до монахів, які будують". Святий ж зразу послав, сповіщаючи братів, аби пильнувалися уважно від несподіваної якоїсь напасти ворожої, бо біс в ту годину пішов до них. І ще посланець говорив до братів, як раптом впала будована стіна й убила одного юного хлопця, через що ченці були вельми скорботні, — не через стіну, що впала, але через смерть брата сумували — і, прийшовши до святого отця, сповістили про те зі сльозами. Він же звелів принести хлопця до себе. Неможливо було нести його на руках, бо кам'яна стіна не лише тіло, але й кості в ньому всі роздробила, тому взяли його на якесь розпростерте веретище і в келію отця внесли. Преподобний же на рогозині своїй, на якій молитися звик, звелів мертвого покласти і всім вийти геть, замкнувся сам і ревною своєю до Бога молитвою воскресив мертвого — цілого і здорового, і того ж дня послав його, наче він зі сну збудився, до братів на діло.
В обителі преподобного було узаконене передання-правило від нього, аби брати, яких на службу послано, ані їжі, ані пиття не куштували в дорозі, допоки в монастир не повернуться. І берегли те правило пильно. Трапилося ж одним посланцям затриматися більшу частину дня, бо відстань шляху була велика. Зголодніли й повернули в дім одної освяченої дівчини добродійної — вона їх почастувала, вони їли і пили. Згодом, повернувшись, до отця по благословення прийшли. Спитав їх отець: "Де їли?" Відповіли вони: "Не їли, отче". Сказав святий: "Нащо обманюєте, чи не в тої боголюбивої дівчини їжу прийняли? Чи не таку і таку їли їжу? Чи не стільки чаш випили?" Вони ж, те чувши, були налякані, бо те, що далеко відбувалося, знав отець-ясновидець, і, впавши, визнали правду і прощення просили. Також й иншого одного, який таємно їв, викрив, і инших багато діл, таємно роблених, бачили його ясновидні очі, і боявся кожен що-небудь і де-небудь чинити негоже чи говорити, бо знали: всюди з ними духом є отець їхній і на всі їхні діла і слова дивиться, і тих, що грішать, викриває. Тотила, цар готський, що в тому Кампанійському краї тоді був, почувши про ясновидство Венедикта преподобного, захотів прийти до нього. Не зразу ж сам прийшов, але одного сановника свого, який називався Рига, в образі своєму царському послав — для того щоб випробувати ясновидство преподобного: чи пізнає, що не сам цар до нього прийшов? І коли вирушив Рига в образі царському з боярами і військом великим, преподобний Венедикт, здалеку його побачивши, крикнув йому: "Зніми, дитино, той царський одяг, в який ти вбраний, бо не твоє це, але того, хто послав тебе до мене". Рига ж, перестрашений у викритті, поклонився святому і зразу повернувся. Тоді сам той Тотила-цар прийшов зі смиренням і кланявся ясновидцеві Божому. Багато ж святий його викривав і сварив за катування його і за багато його злих діл. І пророчі від нього про себе слова почув Тотила.. Сказав-бо йому преподобний: "Рим візьмеш, з допусту Божого, і море перейдеш, у десятий же рік царювання свого — помреш". І всі ті пророчі преподобного отця слова у свій час збулися. Із пророчим же даром преподобний отець наш Венедикт мав і на бісів від Бога дану силу: клирика-бо одного Аквинійської церкви, якого мучив біс, посилав єпископ Константій у різні святі місця до мученицьких гробів. Але святі мученики не захотіли подати йому дару зцілення як недостойному. Коли ж привели його до чоловіка Божого Венедикта, зразу отримав зцілення молитвами його. Відігнавши ж біса із клирика того, Венедикт святий дав йому заповідь таку, кажучи: "М'яса не їж ані на священичий ступінь зійти не смій. У той самий день, коли посмієш прийняти сан священства, зразу немилостивому катуванню бісівському переданий будеш". Зцілений клирик до себе повернувся, довго тих заповідей отчих дотримувався: м'яса не їв і священства не торкався. Однак через досить років бачив, що деякі пресвітери повмирали, а на місця їхні виходять ті, що були після нього, і за безчестя те собі мав. Отож, наче забувши заповіді святого Венедикта, посягнув на священичий ступінь. І коли прийняв свячення — того ж дня, з допусту Божого, напав на нього лютий біс і, немилостиво його розшматувати, убив до смерти. Так пророче слово отця преподобного пройти мимо не змогло. Муж один благородний, Теопров на ім'я, громадянин чесний Касина-града, який богомудрим Венедикта святого повчанням від ідолопоклоніння до Бога був навернений, мав у духовного цього отця та учителя велике дерзновення і любов через добродійне життя своє. Він, якось у келію його увійшовши, побачив преподобного, що гірко плакав і ридав. Довго ж стоячи і дивлячись на нестримний потік його сліз, не розумів, бо не в час молитви застав його в плачі, оскільки звичай був у преподобного під час молитви плакати. Святий Венедикт сумував і тужив, сльози, і хлипання плачевне, і стогін випускав. Перестрашений був Теопров, спитав про причину плачу його, і, ледь від сліз і хлипання стримавшись, святий сказав: "Чи бачиш монастир, який я, допомогою Божою, створив і стількох братів приготував? Це все, судом Всесильного Бога, язичникам буде передане на зруйнування і розграбування — ледве ж я впросив Бога дарувати мені душі братів і моїх, що в монастирі живуть". Це пророцтво преподобного І збулося після переставлення його: одної-бо ночі, коли спочивали брати, напали лонгобарди несподівано на монастир. Не змогли ж ані одного з братів взяти, всі-бо втекли цілими, бережені від рук варварських молитвами отця свого преподобного Венедикта, — монастир же лонгобарди спустошили, зовсім зруйнували. А в дні святого цього отця обитель його оберігав Бог, задовольняючи необхідним.