Коли вийшов якось чоловік Божий з братами на поле обробляти вертоград, землероб один сина малого померлого на руках ніс і, сльозами рясними обливаючись, до монастиря прийшов і преподобного отця Венедикта шукав. Сказано ж йому було, що на полі з братами працює і має там затриматися. Тому померлого сина чоловік той перед ворітьми монастирськими поклав, сам побіг швидко до преподобного і зустрів його, коли той повертався вже з діла до монастиря, і почав промовляти зі сльозами до святого, кажучи: "Дай мені сина мого, отче, дай мені сина". Чоловік же Божий здивовано сказав йому: "Хіба я взяв твого сина?" Відповів чоловік: "Помер син мій, але йди воскреси його". Ці слова чувши, преподобний засмутився вельми і сказав до братів: "Утікаймо, браття, утікаймо, бо це діло — воскрешати мертвих — не наше, але святих апостолів". Чоловік же від сильного свого болю сердечного, запинаючись, говорив: "Не піду звідси, поки сина мого не воскресиш". Преподобний же, до тіла мертвого хлопця підійшовши, схилив коліна з братами на молитву і сказав до Бога: "Господи, не на гріхи мої дивися, але на віру чоловіка цього, який за воскресення синочка молиться, і віддай душу тілу цьому". Ще ж не закінчилася молитва святого, зразу померлий почав виявляти в собі силу життя, руками сягаючи і всім тілом рухаючись. Святий же, взявши хлопця за руку, поставив його живого і здорового і віддав отцеві його, і всі славили Бога за таке чудо преславне. Багато й инших предивних чудес сподіяв цей отець-чудотворець, про що розлого Григорій, Папа Римський у книзі другій Двоєсловія написав. Нам же і цього скороченого, з тієї книги зібраного, досить на користь. Далі ж до кінця історії цієї наблизимося.
Сестра була по крові у Венедикта преподобного, Схоластика на ім'я. її з пелен батьки віддали Богові, ціле життя своє провадила у дівстві і постництві й угодила Богові досконало. Мала звичай щороку один раз приходити до брата свого, до цього угодника Божого. її ж він приймав не в самому монастирі, а в одному монастирському маєтку, що був недалеко, і там, до неї виходячи, бесідував про корисне. В останній же рік життя свого Схоластика блаженна, за звичаєм, прийшла до брата свого святого. Вийшов до неї преподобний з деякими учнями своїми, цілий день той з нею у святих словах і богонатхненних бесідах і корисних оповідях відпочивав, коли ж настав вечір і пітьма ночі надходила, поставлена була трапеза, і приймали їжу. І ївши, не відкладали богонатхненних бесід, і затрималися в них немалу годину ночі після вечері. Сказала ж свята та діва до преподобного: "Прошу тебе, брате мій, не покидай мене цієї ночі, нехай до світанку про небесну радість і вічне життя порозмовляємо". Блаженний же відповів: "Що ти кажеш, сестро? Поза келією моєю перебувати цілу ніч для мене неможливо". Було ж у ту годину повітря настільки чисте і ясне, що дощової хмари навіть сліду не видно було. Свята ж діва, бачивши, що брат не слухає її прохання, сплівши свої пальці, руки на столі поклала і голову свою на руки схилила, в глибині серця свого молитву зі сльозами до всесильного Бога приносила. Було ж: коли підняла голову свою, раптом пролунав голос грому страшного, і пролився дощ безмірний, і були блискавиці з громами, і хмара велика, що ані чесному Божому чоловікові Венедикту, ані братам, що прийшли з ним, не лише трохи вийти, але навіть з дверей виглянути не було можливим. Така була сильна в Бога тої святої діви молитва. Пізнав же преподобний, що вона таємною своєю молитвою раптовий той навела дощ, і сказав до неї: "Що ти зробила мені, сестро?" Відповіла сестра: "Просила тебе, брате, і не захотів ти мене послухати, просила ж Господа мого — і Він мене зразу послухав. Нині ж, якщо можеш вийти, покинь мене і в монастир іди". І, хоч не хотів, преподобний Венедикт перебував у неї цілу ніч ту без сну, розмовляючи про вічне життя. Зранку ж, мир одне одному давши, кожен до себе пішов. Минуло ж після того три дні: коли стояв преподобний на молитві, звів очі свої вгору і бачив душу преподобної сестри своєї у виді голубинім, яка у світлості великій до неба летіла і в небесне зі славою була прийнята, і пізнав її з тіла відхід, веселости великої сповнився, співрадіючи душі, яка сподобилася такої слави, і, вельми Богові дякуючи, розповів братам про переставлення сестри своєї. Пославши, приніс святе її тіло в монастир свій і в гробі своєму, його ж собі приготував, поклав з шаною, як дорогоцінний скарб. Після того через недовгий час прийшов до нього, щоб провідати, Серванд-диякон, ігумен монастиря, що був у Кампанійському краї, який Ливерій Патрицій збудував, муж, сповнений небесної благодаті. І говорили обидва корисні слова про пресолодку їжу небесного насліддя, якої ж хоч цілком ще прийняти не могли, проте нею зітханнями частими і богомисленим розумом почасти причащалися. І коли й тілесної їжі скуштувати була потреба, то із зітханням її приймали, споминанням у серці прославляли нетлінну їжу. У час нічного спокою преподобний отець Венедикт у світлицю свою зійшов, а блаженного того гостя Серванда-диякона в підсвітличну келію ввели. Спочивши звечора трохи, преподобний Венедикт встав на молитву, випереджуючи годину опівнічну, стояв при віконці і молився: раптом побачив світло небесне велике, і ніч більше від денного світла просвітилася. А що чудесніше, як же сам отець пізніше оповідав, що здавалося, казав, наче цілу вселенну, ніби під одним сонячним променем зібрану, бачив. Уважно до світлости тої приглядаючись, преподобний бачив душу блаженного Германа, єпископа Капуанського, яку на вогняному колі ангели до неба підносили. Тоді преподобний Венедикт хотів спільником і свідком вражаючого того видіння мати гостя свого Серванда, скликнув голосом великим двічі і тричі, на ім'я його кличучи. Той же, незвичного оклику злякавшись, побіг поспіхом до нього у світлицю і бачив не ціле видіння, але частину малу того невимовного світла — инше ж все чоловік Божий Венедикт розповів йому. Послав-бо святий зразу в Касин-град до любого свого учня, вищеназваного Теопрова-громадянина, бажаючи того, щоб він послав швидко в Капуан довідатися про єпископа Германа святого. І принесли вістку негайно, що переставився. Випитавши обережно про час його переставлення, виявив, що в ту саму годину опівнічну переставився Герман святий, в яку ж бачив Венедикт преподобний душу його, яку ангели на вогняному колі до небес підносили.