Така й більша була перша на самоті бесіда між царем і патріярхом про святі ікони, тоді й тих, що стояли за дверима, єпископів і клириків всередину впустили. Увійшло ж і сенаторів багато, ще ж і воїни озброєні, велінням царевим, з оголеними мечами там стали на пострах тим, що не хотіли погоджуватися з царем. Що ж там було, яка розмова і яка безстрашних сердець великодушність і сміливість, написано у житії преподобного Теодора Студита в 11-ий день місяця листопада і в житії Микити Ісповідника у 3-ій день місяця квітня, а також про кінець усього, гнів і лють цареві і безчесне з палат царських вигнання патріярха і всіх, що з ним були. Єпископів-бо, що при святішому були, зразу у вигнання в різні місця вислали. А патріярха ще на своєму місці до часу залишили — соромлячись зразу його скривдити дорешти і боячись народного за ним повстання і бунту. Клириків і багатьох із монашого чину в темницях і в'язницях мучили ранами, морили голодом і спрагою, переконуючи до єретицтва.
Бачив святіший патріярх, що цар зовсім від правовір'я відпав, Церкву вельми бентежив, чин духовний гонив і кривдив, — написав до цариці і переконував її, щоб радила корисно цареві зупинитися в такому злі. Писав же і до єпарха градського, Євтихіяна на ім'я, царевого однодумця і першого радника, додав же і дещо різко, апостольською ревністю і пророчим духом кажучи: "Якщо не перестанете завертати путі Господні праведні, рука Господня помсти буде на вас скоро". Проте не зміг святий переконати невмолимих — навпаки, на більшу злість їх зрушив. І посланий був від царя муж один, Тома, саном патрицій, відібрати в патріярха правління соборної церкви Святої Софії й управляти, не пускати патріярха в ній служити ані повчання людям виголошувати. І був святіший у патріяршому своєму домі наче в ув'язненні, нікуди не виходив, ще ж до того з печалі і через багато подвигів тілом знеміг, впав у недугу і на одрі хвороби лежав, чекаючи кончини своєї. Єретичне ж соборище не припиняло бентежитися і шукати суперечки з патріярхом. Послав цар зі своїм соборищем брата цариці на ім'я Теофан, саном спадарія, до святішого, аби привів його на собор їхній для суперечки. Святий же посланцеві відповів, кажучи: "Пастир, овець позбавлений, не виходить проти вовків на рать. І той, хто шукає для себе здоров'я, не бореться зі звірами. Через те ви, забравши від мене овець, яких мені ввірив Христос, викликаєте мене на прю, щоб я, наче з вовками, боровся з єретиками сам? Якщо цього хочете, то поверніть мені овець моїх, хай випущені будуть із в'язниць і темниць священики і клирики, і кожен хай займе своє місце. Хай повернені будуть архиєреї із вигнання і престоли свої нехай приймуть. А ті, що нині на їхніх місцях, єретикуючі псевдоєпископи, не за правилами возведені, нехай будуть скинені. І всі правовірні, гнані і кривджені, хай приймуть відраду і попередню свою свободу — тоді, якщо Бог схоче (коли і я з хвороби в попереднє своє повернуся здоров'я), готові будемо соборно викрити гріховні гнійники єретикуючих. Годиться ж бути соборові і бесіді про віру в соборній великій церкві, де ж сам Христос Бог у Його Пречистих Таїнствах присутній, а не в палатах царських. Про церковне треба в церкві розмовляти, в палатах громадянські справи вирішувати". З такою відповіддю Теофан повернувся до тих, що послали його. Вони ж більше розгнівалися на святого і знову послали одного із соборища свого до нього — вже не на суперечку, а на суд прикликаючи, їм же відповів святий, кажучи: "Хто мене на суд прикликає? Чи котрийсь патріярх? Може, римський? Може, олександрійський? Чи антіохійський? Або ж єрусалимський? Якщо ж таких у соборі вашому нема, то до кого піду? Чи ви мене, патріярха, викликаєте? Чи ви мене судити будете — неправедні праведного пастиря? Не піду до очевидних ворогів своїх, які, наче звірі люті, приготувалися розшматувати мене без провини. Але й як маю іти, хворий, якщо і з ліжка встати не можу? Хіба з одром, взявши, понесете мене". І повернулися посланці без нього. Соборище єретичне, превеликої злости сповнене, засудило неправедно праведного, відкиненню й анатемі передали святого богоугодного мужа Никифора-патріярха ті, що самі тисячі відкинень і проклять достойні. Не лише його, а й тих, що раніше були, святіших патріярхів правовірних, і тих, що блаженною кончиною до Господа відійшли, Тарасія і Германа, анатематизували й закінчили лукаве своє сонмище. І послано було від царя воїнів пізно ввечері вивести Никифора з дому патріяршого і везти його у вигнання. Тому напали воїни дикі на дім зі зброєю і палицями, чинячи галас і збентеження і злословлячи на святішого Никифора і тих, що раніше були, патріярхів Германа і Тарасія. Патріярх же, те чуючи, заплакав і подякував Богові, що сподобився чути таке злослів'я задля правовір'я. Вищезгаданий же Тома, патрицій, якому князь доручив соборну святу церкву Софії, він і патріяршого дому наглядачем тоді був, заборонив воїнам заходити і галас припинити велів. Замкнув же твердо вхідні двері дому патріяршого і пішов до царя, кажучи: "Не треба, владико, багато воїнства, аби люди, почувши галас, не збіглися і погане щось не зробилося, але двох лише мужів пошли, а з ними декількох слуг, щоб на руках винесли його, не може-бо йти сам, хворий вельми". І зробив так цар. Звелів раніше посланим воїнам іти геть від двору патріяршого, за якийсь час прислав двох з палати своєї, і вивели, радше ж винесли святішого Никифора з його дому. Бажаючи ж помолитися у Великій церкві престолу свого, у Святій Софії, зайшов до неї, підтримуваний з двох боків, запалили ж свічки, і тиміян кадити звелів, простягнув себе на землі хрестоподібно до молитви і довго з риданням молився, і змочив землю сльозами. Тоді, після достатньої молитви, із землі вставши, побачив декого із правовірних, що в той час прийшли і над ним плакали, благословив їх і, останнє їм давши цілування, сказав: "Діти, християнами правовірними зустрів я вас, християнами правовірними і покидаю вас". І вийшов з церкви. Воїни ж, посадивши його в колісницю, до морського везли берега; північ уже була, і всі спали. Досягнувши берега, поклали його в лодію і перевезли у Хрисопіль на місце одне, назване Волує, де й монастир був. Так безневинно вигнаний був з престолу свого великий угодник Божий святіший патріярх Никифор. Пас церкву Христову дев'ять літ. По недовгім часі далі відіслано його — на острів Проконіс у монастир святого великомученика Теодора. Тоді, коли везли його на кораблі до того острова і минав край, де був преподобний Теофан ігуменом Великого Поля, духовними очима побачили один одного і привіталися так: преподобний Теофан у келії своїй звелів учневі принести для кадила вугілля гаряче, і запалив свічки, і тиміян на вугілля поклав, поклонився до землі, говорячи, наче до когось, що йшов попри нього. Спитав же його учень: "Що робиш, отче, кому поклонився і з ким бесідуєш?" Відповів преподобний: "Це святіший патріярх Никифор, неправедно за правовір'я вигнаний, іде у вислання, і минає корабель край цей. Задля нього свічки я запалив і тиміян, щоб належну патріярхові честь віддати". Провидів же те і святіший патріярх Никифор у кораблі, бо, раптом коліна схиливши, поклонився святому старцеві взаємно і, простягнувши руки в повітрі, благословив. Один же з тих, що були зі святішим у кораблі, спитав його: "Кого ти благословляєш, святіший отче, і перед ким коліна схилив?" Відповів святіший: "Це Теофан Ісповідник, ігумен Великого Поля, привітав нас і вшанував запаленими свічками і тиміяном. Йому я взаємно поклонився, бо й він подібно до нас невдовзі постраждає". Що й збулося скоро. Досягнув же святитель Христовий Никифор призначеного йому для вигнання місця, там, у скруті й нестачі необхідного і в час