У той самий день пам'ять святих мучеників Аристоклія Пресвітера, Димитріяна Диякона й Атанасія Читця
Святий мученик Аристоклій родом був кипріянин, із града Тамаса, пресвітер соборної церкви. У час же Максиміяна-царя, коли велике гоніння на християн налягло, злякався мук і пішов у гору пустельну, сховався в якомусь вертепі. Коли там молився, огорнуло його світло понад сонце і голос прилинув з неба, що наказував іти в Саламинську митрополію на Кіпрському острові і там за Христове ім'я страдницьки подвизатися. Він же, світлом і голосом тим божественним укріплений, зразу відклав страх перед муками і, вставши, пішов, куди йому було наказано. Коли ж ішов дібровою, дійшов до храму святого апостола Варнави і зустрів там Димитріяна Диякона й Атанасія Читця, і прийняли вони його люб'язно. Бесідуючи з ними, розповів їм про причину своєї дороги до Саламина-града і про видіння своє. Вони ж, слова його почувши, запалилися бажанням іти з ним — померти Христа ради бажали. Тому йшли разом, і коли досягли Саламина-града, стали на місці високому, яке звідусіль видно, і почали голосно славити і проповідувати ім'я Ісуса Христа, еллінських же богів бездушних ідолами називати. І зразу взяли їх нечестиві, і до ігемона на допит привели. Допитав же їх ігемон і довідався, що вони християни. Непохитну їхню постійність у святій вірі бачивши, звелів Аристоклія-пресвітера мечем потяти, святих же Димитріяна й Атанасія після багатьох мук вогню передав. Коли ж у вогні залишилися святі живими й неушкодженими, засудив їх на страту мечем — і так померли страстотерпці Христові, вінцем мученицьким прикрасилися.
У той самий день пам'ять святих мучениць Анни, Пінни та Римми із землі варварської, які, від святого апостола Андрія віри Христової навчені, між невірними ім'я Господа проповідували і постраждали за Христа, Господа свого.
У той самий день житіє святого отця нашого Левкія ісповідника, який спочатку в Олександрії, тоді у Врунтисіополі був єпископом
У часи ідолопоклонництва, коли нечестиві царі римські як же Заходом, так і Сходом володіли, був в Олександрії чоловік один чесний, на ім'я Євдикій, простий розумом у світській науці, але духовною наукою премудрий: добрими ділами прикрашений, у цноті провадив життя своє, сповнений страху Божого, і любови, і до бідних милосердя, і чинив милостиней багато, і віддавався постам і молитвам. У нього був син єдиний — той, про кого в нас повість.
Левкієві святому від народження батьки дали ім'я не Левкій, а Євтропій, потім же Левкієм від Бога був перейменований, як же почате явить слово. Коли ж був отрокові десятий від народження рік, мати його Євфродисія із життя цього переставилася. Батько Євдикій, взявши сина свого Євтропія, пішов з ним у монастир блаженного Єрмія, що в олександрійських межах, яким керував ігумен Микита блаженний. І там почав інокувати, хлопця віддав у навчання книжне. Гострий розумом був отрок, усе швидко й легко розумів, і настільки благодаттю Божою в книжному ученні мав успіх, що перевершив багатьох, які зовнішньої премудрости навчалися. Був же лагідний, і смиренний, і покірний, всім у монастирі сердечно служив, і любили його всі за добрі звичаї його і послух, за книжний розум і премудрість, дані йому від Духа Святого. Був же Євтропій вісімнадцятилітній, коли ігумен монастиря того Микита блаженний до Господа переставився. Порадилися брати і просили Євтропія — юнака, який ще не був в чернецтво пострижений, аби був їм ігуменом. Він же всіляко відмовлявся. Ще ж і батько його Євдикій боронив йому, переконував, аби не смів брати на себе тягаря, якого не звик носити, бо юний ще, хай визнає себе не достойним начальства, адже сам ще потребує під чиїмось керуванням. бути. І був той Єрміїв монастир без ігумена сім літ: нікого ж иншого брати не хотіли, окрім блаженного Євтропія. І хоч не хотів, і ще не пострижений був, за ігумена його поміж собою мали, багато користаючи з добродійного життя його. Тим часом сповнилося йому літ від народження двадцять п'ять. Зібралися брати і сказали йому: "Чому зневажаєш нужду нашу і прохання наше і не хочеш нам бути начальником? Ось сім років закінчилося, відколи не маємо ігумена після кончини блаженного отця нашого Микити. І кожен живе за своєю волею, дивися, аби не був ти винний у зруйнуванні нашому, коли-бо якийсь вовк увійде й розполошить стадо Боже. Ми ж не иншого когось, лише тебе за отця мати хочемо, бо всі бачимо святе твоє життя, розуміємо твої добрі звичаї і знаємо, що є тобі від Бога дана премудрість". Відповів їм Євтропій: "Що мені до вас, о чесні отці і брати? Чому надокучаєте мені через те, чого неможливо мені зробити, бо ані в чернецтво не є я пострижений, ані не маю церковного чину. Як буду вам отцем, не маючи влади в церкві промовляти до вас повчальне слово ані не можучи переконувати старих, — сам бо молодий". Вони ж до постригу і до прийняття священиства його примушували, але той ніяк не корився їхній волі. Хоч і бажав у серці своєму чернечого чину, проте не приймав його, боячись, аби насилу не переконали його до ігуменства, коли чин чернечий прийме. Не пострижений був, але жив, наче досвідчений чернець.