Коли засяяло сонце, лунав голос збентеження і галасу в граді: увійшли вже Селін і Лисимах з воїнами у град, і багато християн воїни взяли й до темниці кинули. Хтось же з еллінів сповістив Селінові про монастир жіночий. Той же послав воїнів, аби взяти всіх чорноризниць. І пішли воїни, обступили монастир навколо, сокирами двері розрубали, всередину, як звірі дикі, увійшли. І зразу схопили Врієну, хотіли мечем її убити. Февронія ж, бачачи біду, що настала, кинула себе в ноги воїнам, кричучи до них: «Заклинаю вас Богом на небесах, мене убийте швидше, щоб не бачила я смерти пані моєї». Коли Февронія це казала, надійшов комит той, що звався Примос. Розгнівався на воїнів, вигнав їх з монастиря і до Врієни сказав: «Де инші черниці, що в монастирі цьому були?» Відповіла Врієна: «Зі страху перед вами всі втекли». Сказав комит: «Краще б і ви з ними втекли. Проте й нині вільно вам втікати, куди хочете. Милосерджуся над вами». Те сказавши, вийшов з монастиря і воїнів за собою вивів. І пішов у претор до Лисимаха. І спитав його Лисимах, кажучи: «Чи правда, що чули ми про монастир той?» Відповів комит: «Правда». Тоді взяв Лисимаха окремо, мовив: «Усі черниці, що були в монастирі, втекли, і не знайшлося більше, окрім двох старих і одної молодої. Дивне щось і чудне маю тобі розповісти, що бачив я в монастирі тому. Бачив молоду ту чорноризницю, що має красу лиця таку, якої ніколи не бачив я в жінок дотепер, і здивувався красі її, і якщо не була б бідна й убога, справді вважав би її бути достойною тобі, панові моєму, жінкою». На це відповів Лисимах: «Якщо заповіді матері моєї не хочу переступити не проливати крови християнської, а щадити її, то як зможу невістам Христовим звабником бути? Ніяк же не вчиню цього. Але прошу тебе, пана мого, виведи їх із монастиря і збережи їх десь, аби не впали в катівські руки Селіна, стрия мого». Коли вони це між собою говорили, один зі зліших воїнів, що в монастирі був, почув розмову комита і Лисимаха, побіг до Селіна-ката і сповістив йому, що в монастирі жіночому знайшли дівчину вельми красну, яку комит радить Лисимахові взяти собі в подружжя. Селін же гніву сповнився, зразу послав воїнів, аби стерегли там знайдених чорноризниць, щоб кудись не втекли й не сховалися. Ще ж послав декого з ближніх, вірніших, слуг своїх, аби подивилися на ту юну дівчину й ім'я її довідалися. Ті ж пішли й поглянули, і до нього повернулися, і сказали, що нема в піднебесній жінок, які були б подібні до неї вродою лиця. Кат же в ту ж годину велів проголошувачам у граді кричати, аби зранку всі зібралися на місце зборів: чоловіки, і жінки, і всілякого віку люд, — бо юна дівчина Февронія має вийти на подвиг. Чули ж усі люди, що в граді і в навколишніх селах жили, чоловіки й жінки, і велика їх кількість на видовище збиралася — подвиг Февронії бачити хотіли. І настав ранок, найлютіших воїнів послав кат до монастиря привести звідти Февронію на суд. Ті ж пішли, взяли її з люттю і, веригами обклавши шию, з монастиря волочили. Врієна ж і Томаїда обіймали Февронію з риданням слізним, голосили гірко й просили воїнів, аби дали їм трохи поговорити з Февронією. І дозволили їм воїни. Тоді знову Врієна і Томаїда воїнів просили, щоб і їх на той же подвиг взяли. Боялися-бо ті стариці, аби Февронія без них не злякалася мук. Воїни ж сказали: «Не наказано нам на судищі вас ставити. По одну Февронію ми прийшли». Врієна такі до неї слова сказала: «Ось, дитино моя, Февроніє, на подвиг страдницький нині виходиш, знаєш, що Жених Небесний дивитися буде на страждання твоє й ангельські сили вже тримають приготований тобі вінець перемоги, якщо до кінця мужньо перетерпиш. Вважай, щоб не злякалася мук, бо посміховиськом для бісів будеш. Не жалій тіла свого, коли побачиш його ранами пошматованим, воно-бо, хоч і не хочемо ми, з часом у гробі оселяється. А я в монастирі, ридаючи, чекати буду вістки про тебе, чи доброї, чи злої. Але постарайся, о дитино моя, аби добру вістку я почула про тебе. О, хто принесе мені це благовістя, що Февронія по-мученицьки за Христа померла і до мучениць долучилася!» Блаженна Февронія сказала до Врієни: «Вірю Господові, мати моя, що, як ніколи не переступала заповіді твоєї, так і нині без переступу збережу твоє веління і наказ твій. Але побачать люди і здивуються, і прославлять старість Врієни, і скажуть: «Ось справді сад і плід Врієни, тої великої стариці». Покажу-бо, допомогою Владики мого, у жіночому тілі чоловічу велич душі. Ви ж моліться за мене і дозвольте мені вже йти на подвиг, який переді мною». Томаїда ж до неї сказала: «Живий Господь, Февроніє, сестро моя, що і я піду вслід за тобою. У світський вберуся одяг і, на видовищі серед людей ставши, дивитися буду на твій подвиг». Наполягали ж воїни, аби Февронія йшла, і вже хотіли тягнути її, вона ж сказала до святих тих стариць: «Прошу вас, матері мої, дайте мені на дорогу благословення й помоліться за мене». Тоді Врієна піднесла до неба руки свої, голосом великим почала молитися, кажучи: «Господи Ісусе Христе, Ти явився рабі своїй Теклі в образі Павловому в час страждання її, явися й нині смиренній рабі Твоїй Февронії у час подвигу її й укріпи її згори невидимо, щоб і через неї прославилося ім'я Твоє святе». Так помолилася Врієна і, обійнявши Февронію і поцілувавши, з великими сльозами відпустила її. Воїни ж, взявши Февронію, повели її до ката Селіна. А Врієна, трохи провівши любу доньку свою, повернулася до монастиря, плачучи та ридаючи. І кинула себе на землю в церкві, голосячи, молилася до Бога за Февронію. Томаїда ж, залишивши Врієну в церкві плакати, одягнулася в одяг світських жінок і на видовище вслід за Февронією поспішила. Ще ж і жінки ті, що до монастиря в дні п'ятничні приходили і слухали, як Февронія читала з книг повчання, спішили на видовище, у груди б'ючись, і сльози проливаючи, і вболіваючи серцями своїми, що втрачають таку учительку. Чула і Єрея, та бояриня, що Февронію на видовище до допиту ведуть. Вставши, заголосила ридально голосом великим, що вжахнулися батьки її і всі, що в домі були, і питалися, що з нею. Вона ж відповідала, кажучи: «Сестру мою Февронію ведуть на видовище. Учителька моя іде на муки за Христа Господа». Батьки її з плачу заспокоювали, але вона більше голосила, до батьків кажучи: «Дайте мені гірко плакати за моєю сестрою й учителькою Февронією». Коли вона не говорила, зрушилися і батьки її на ридання, і плакали всі через Февронію. Єрея ж просила батьків своїх, аби пустили її іти на видовище. І не боронили їй іти. Взяла багато рабів і рабинь, поспішила на місце видовища, плачучи. І наздогнала багатьох жінок, що сходилися й плакали. Наздогнала ж і Томаїду-черницю по дорозі, у світському одязі і, пізнавши її, пішла разом з нею, великі сльози обидві проливали. І прийшли на місце видовища, де незліченна кількість людей зібралася, і вже судді прийшли на місця свої і сіли.