Наступного дня прийшли люди поклонитися Пречистому Богородичному образові й будувати новозасновану каплицю. Але коли нічого на місці тому не знайшли, налякалися й питали тих, які ночували там, що сталося. Ті ж розповідали, як цілу ніч без сну перебували, над ранок трохи заснули, а коли збудилися, то побачили, що невідомо як і ким все звідти зі святою іконою було взяте й кудись віднесене. Тоді всі разом сповнилися печалі та жалю, що таке багаточудесне багатство духовне втратили. І почали плакати, і ридати, і молитви посилати до Бога, взиваючи: "О Владико, чоловіколюбче, яви нам знову божественний дар Твій, який же чоловіколюбно й преславно російському краю послав. Не ховай від нас безцінного того скарбу, яким же душевну нашу убогість збагатити сподіваємося. О Владичице милосердя, мати, куди від нас, недостойних дітей своїх, ти пішла? Вчора своїм до нас приходом багатьох із нас сповнила радости, нині ж відходом своїм у сльози й ридання кинула. Але явися нам знову, світе наш, і печаль нашу перетвори на радість". Коли так ридали, розійшлися по тій горі і по цілій діброві, очима слізними всюди, і в повітрі, і на землі, дивилися і бажаного старанно шукали. Коли вони так трудилися, явилося світло чудесне на иншому березі ріки Тихфіни — до сходу, у болотяній пустелі, на відстані від гори десь дві стадії. І побачили світло ті люди, зразу поспішили всі, і знайшли ікону Пресвятої Богородиці, разом з фундаментом, і з усім деревом, і з тими трісками. Стояв зруб той цілий, як же і на горі заснований був. І свята ікона у зрубі посеред східної стіни в повітрі стояла, нічим до стіни не прикріплена, сяяла, як сонце. І всі до неї припадали з радісними сльозами, взивали: "Слава тобі, Христе Боже, слава тобі, Мати Божа, що не покинула нас, рабів своїх, не покидай же нас до кінця, але завжди з нами перебувай, рятуючи й пильнуючи словесне стадо Сина твого. Коли помолилися досить, взялися до будівництва. І вибрали мужів достойних, послали до Великого Новгорода до преосвященного архиєпископа Олексія і до градоначальників, сповіщаючи про преславне явлення чудотворної ікони, яка невідомо звідки, ангелами невидимо в повітрі несена, до них прийшла. Архиєпископ, і градоначальники, і всі, що те чули, дивувалися і сповнилися радости духовної. І, дякуючи, прославили Бога і Божу Матір. Сповістили ж те і самодержцеві, пославши до царюючого града Москви, і його сповнили веселости духовної. Тоді архиєпископ хіротонізував пресвітерів і дияконів, відпустив їх до Тихфіни разом з тими мужами, що прийшли, давши їм антимінс і благословення на побудову й освячення церкви в ім'я Пречистої Богородиці, чесного і славного її Успення. Ті ж, дійшовши до Тихфіни й молебні перед чудотворною іконою співаючи, взялися старання щодо закінчення церкви, яку й закінчили до празника чесного і славного її Успення, що наближався.
І послали пономаря в навколишні села, за двадцять поприщ і більше, сповістити християнам день освячення церкви і про празник Богородичний, що надходив. Разом і заповісти піст, аби з постом і молитвою на празник освячення церкви приходили. Був же посланий паламар — муж, життям чистий, благоговійний і богоугодний, на ім'я Юрій. Він наказане йому виконав, повертався до церкви в день празника, і був від церкви за три поприща в пустельному місці, коли відчув якісь пахощі невимовні, наче багато тиміяму й ароматів пахучих. Благодать-бо Святого Духа присутністю своєю овіювала те місце, на якому мала явитися сама Пречиста Богородиця. Ішов-бо Юрій і думав собі, звідки виходять такі пахощі в пустелі. Раптом побачив ту саму Пречисту Діву Матір Божу, яка світлом невимовним сяяла, сиділа на колоді сосновій, у правій руці мала палицю червлену, нею наче підпиралася. Стояв же перед нею муж світлий у святительських ризах, сивиною прикрашений, усім виглядом подібний на святителя Миколая. Те дивне явлення бачивши, паламар страхом і жахом сповнився і впав на землю, наче мертвий. Святитель, що стояв перед Богородицею, підійшов, торкнувся до нього, мовивши: "Встань, не бійся". Він же з тремтінням і радістю став на коліна, руки на грудях складені мав, дивився на видиме. Тоді Пречиста Діва, що на колоді сиділа, сказала до нього: "Чоловіче, іди до церкви, скажи священикам і людям, аби не ставили залізного хреста на церкві моїй, який хочуть поставити, але дерев'яний нехай поставлять, така-бо моя воля". Паламар же, трохи осмілівши, сказав зі страхом: "Пані Владичице, не повірять мені". На це відповів йому святитель: "Коли не повірять тобі, тоді буде знамення задля запевнення". По слові цьому явлені Пречиста Діва і святитель, що стояв перед нею, невидимі стали. Тоді паламар зрозумів, що то було справжнє явлення Владичиці Богородиці, а у святителі, що перед нею стояв, — пізнав чудотворця Миколая. І припадав до того місця, молитви й дяку віддавав Богові, що такого преславного видіння сподобився. І, прийшовши до церкви, розповідав священикам і людям, що бачив і що чув. Але ті не йняли йому віри. І звеліли церковним робітникам ставити на церкві хрест залізний. Коли ж один із робітників тих за велінням священиків взяв хрест залізний, зійшов з ним на церкву і почав його ставити на церковній бані, раптом піднявся вітер сильний і буря велика, що чоловіка того із залізним хрестом, наче руками, з верху церкви схопило й поставило на землі без жодної шкоди, наче не з висоти падав, а ногами зійшов додолу. Тоді священики й люди, бачачи те страшне чудо, злякалися дуже й повірили паламаревим словам, і прославили Бога і Пречисту Його Богоматір, й ублажили великого чудотворця Миколая. Зразу хрест дерев'яний зробили, поставили його на церкві й святкували радісно день освячення церкви, разом же й Успення Пречистої Діви Богородиці. Відбувалося тоді від чудотворної ікони Пречистої Богоматері чуд багато, і подавалися різні зцілення для одержимих усілякими хворобами, не лише тоді, а й пізніше.