Коли вони пливли морем, не був легкий шлях, бо зустрічний був вітер. Коли припливли близько до острова Крит і прибули на місце одне, що називалося Доброю Пристанню, Павло святий, наче майбутнє передбачаючи, радив заякорити там корабель. Але сотник більше слухав стернового і навкліра, аніж Павла. Коли ж у відкритому морі були, збурився зустрічний вітер штормовий, і піднялися великі хвилі, і була така мряка, що чотирнадцять днів не бачили удень сонця, вночі зірок ані не знали, де перебувають. Носили їх хвилі, і у відчаї були, не їли ті дні, але чекали смерти. Було на кораблі всіх душ двісті сімдесят шість. Павло ж, ставши посеред них, утішав їх, кажучи: "Краще було мене послухатись, о мужі, і не йти з Криту. Проте прошу вас, будьте бадьорі, ні один з вас не загине, окрім корабля. Цієї ночі став переді мною ангел Бога мого, кажучи: "Не бійся, Павле, належить тобі стати перед цісарем, і ось дарував тобі Бог всіх, що пливуть з тобою". Тому дерзайте, мужі, вірю Богові, що буде так". І просив Павло всіх, аби прийняли їжу, кажучи: "Не бійтеся, бо ні одному з вас волосина з голови не впаде". Це мовивши, взяв хліб і, Богові подякувавши, перед усіма переломив і почав їсти. Отримавши добру надію, всі прийняли їжу. Коли ж настав день, побачили землю, але не впізнавали, яка країна. І скерували корабель до берега. Коли були поблизу берега, сіли на мілину, і погруз корабель, ніс-бо його, ув'язнувши, став непорушним, корма ж розбивалася від сили хвиль. Порадилися між собою воїни повбивати в'язнів, аби якийсь, попливши, не втік. Але сотник, хотівши зберегти Павла, заборонив рішення їхнє і звелів тим, що можуть плавати, зіскочивши, першими вийти на берег. На них же дивлячись, й инші почали плисти. А ще инші на дошках, инші на чому-небудь із корабля попливли — всі вийшли на землю здорові, визволившись від моря. Тоді зрозуміли, що то острів Меліта. Мешканці ж острова того, варвари, немале їм робили милосердя. Розпалили вогонь, бо був дощ і холод, щоб у воді намоклі зігрілися. Згромадив же Павло хмизу багато і на вогонь поклав, єхидна, від гарячі вилізши, впилася в руку його і висіла. Варвари, побачивши змію, що з руки Павлової висіла, один одному казали: "Убивця цей чоловік, визволився від моря, але суд Божий жити йому не дає". А Павло струсив змію у вогонь — і нічого йому не сталося. Вони ж чекали, що він запалає від отрути зміїної і впаде раптом мертвий. Чекали цього довго, але, нічого такого не бачачи, змінили слово — назвали його богом. Був же старійшиною того острова Публій. Він тих, що з моря прибули, прийняв у дім свій, три дні гостив їх люб'язно. Мав же батька, який на гарячку і водянку був хворий і на ложі хвороби перебував. До нього увійшовши, Павло помолився до Господа, поклав руки на хворого і зцілив його. Коли ж це сталося, то й инші недужі на острові тому приходили до святого апостола і зцілювалися.