н, то чому від пошанування римських богів нерозумно відступив, їх же цісар зі всім синклітом римським шанує, їм же цілий світ поклоняється?" Відповів святий Лукіян: "Благодаттю Христа, в якого я хрестився і якого пізнав як істинного Бога, не лише диявола й ідолів, але і всіх діл його вірою я відрікся. А те, що я говорю й проповідую про Христа Господа, ви ані чути, ані пам'ятати не хочете: осліпило вас невірство ваше і цісаря вашого разом зі всім синклітом його. Від них же такий наказ приносите, аби ми, люди, творіння розумне, приносили жертву дияволам і схиляли шиї перед бездушними ідолами, руками людськими створеними. Латрин же, Ярій і Кантор не хотіли слухати безчестя богів своїх і цісарських — поклавши на святого руки і зв'язавши його, передали воїнам. Ті ж, простягнувши мученика, грубими бичами били його довго й немилосердно. Христовий же воїн у муках тих ані болем не був переможений, ані погроз не страхався — міцний був у вірі Христовій. Знеможене старістю і зранене тіло укріплював бадьорістю духа настільки, що, і лицем, і розумом незмінний, Христове ім'я великим голосом не переставав ісповідувати, кажучи: "Христа, Сина Божого, і серцем, і вірою, й устами хвалити ніколи не перестану". Тоді кати, ще більше розлючені, звеліли мученика святого мечем убити. Один із воїнів витягнув меч, вдарив у приготовану вже до страти шию святу і пречисту відтяв голову. Коли ж святе його тіло лежало бездушно і ще рухалося, бачили всі, і самі убивці, як світло велике з неба над ним засіяло, разом же зі світлом і голос був зверху, що говорив: "Радій, добрий рабе Лукіяне, що за Мене кров свою пролити не злякався. Прийди і прийми вінець, раніше тобі обіцяний, і зі святими на небі оселися, прийди й унаслідуй обитель вічної слави, з ангелами тобі приготовану". Цей голос був не для святого, який завжди знав про обіцяну для себе від Бога винагороду, а для людей, що навколо стояли, щоб у вірі в Господа нашого Ісуса Христа, яку довго святий Лукіян проповідував, міцніше утвердилися. Було це в день суботній на горі вищезгаданій, за три поприща від града. Те бачачи й чуючи, люди, котрі вірили і котрі не вірили, — всі страхом великим охоплені були. Одні-бо звідти втікали, инші дивувалися з радістю, бачили себе звільненими від сітей диявольських, проте важко було дивитися на блиск явленого світла — трохи з місця того відходили. Мертве ж тіло святого, чудесно якусь силу живого руху прийнявши від Бога, піднялося із землі і стало на ногах. Тоді, взявши своїми руками пречеснішу свою відтяту голову, святий Лукіян пішов без перепон, ведений благодаттю Святого Духа, що жив у ньому, також і з допомогою ангелів, і, наче живий, твердими кроками йшов, несучи голову свою святу, як же і друг його святий Діонисій у Паризькому граді так вчинив. Пройшов же шляху десь три поприща, вищезгадану ріку Тару по воді перейшов і досягнув місця, яке собі чоловік Божий для поховання вибрав, і, там на землі лігши, з миром спочив у Господі. Люди ж благочестиві, мучениковою проповіддю до Христа навернені, прийшли й намастили святе його тіло ароматами і, полотном чистим обгорнувши, з великою честю поховали в присутності ангелів. Коли гробу віддавалося тіло те святе, чути було, окрім земних ароматів, инші якісь, дивні й невимовні, пахощі. Тож усі, що там були, дивувалися, один одному казали: "Що це таке?" Тоді сказали: "Слава Тобі, Господи Ісусе Христе, що такі удостоїв нас відчути пахощі, яких ніколи ніздрі наші не вдихали. Слава Тобі, Христе Спасителю, бо так пахощам тими ми насолодилися, що далі ніякого блага не втратимо". І скільки вони те говорили, стільки їм ті божественні пахощі подавалися — і це безсумнівно свідчило про присутність святих ангелів, які від початку страждання мученикового невідступно при ньому були аж до його смерти і поховання. Благочестиві ж грабарі, закінчивши чесне поховання, поклонилися всі до землі, зі зворушеними серцями взивали й говорили: "Віримо в Тебе, Ісусе Христе, що Ти істинний Божий Син, з Отцем і Святим Духом царюєш на небі, як же ми від святого мученика твого Лукіяна вухами чули і серцем вірити навчилися". Багато ж людей з навколишніх градів і сіл подивитися туди прийшли. Таке бачачи, останні ж від тих, що бачили, чувши, розчулилися серцями своїми — і того ж дня повірили в Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, душ десь п'ятсот. А перед тим ученням святого Лукіяна у краю тому навернених було до Христа до тридцяти тисяч всілякого роду і віку. Вони ідолів покинули, ісповідали Бога Отця ненародженого і Сина Його єдинородного, разом зі Святим Духом у Тройці істинного і єдиного Бога. Після того одні з них зі старанністю збудували церкву над гробом мучениковим, на славу Божу, на честь же угодника Його Лукіяна святого. Тіла святих мучеників Максіяна та Юліяна поховали на горі, де вбиті були. Але пізніше, коли християн стало більше, звідти їх перенесли і разом з тілом блаженного Лукіяна поклали. І багато тим, що там молилися, подавалося благ від Господа нашого Ісуса Христа заступництвом святих Його мучеників. Як єдиною була їхня віра, єдиною любов і єдине у стражданнях ісповідання, так, віримо, єдине в них у вічному блаженстві співжиття і Вічного Царства спадкоємство. Дякуємо тому Творцеві нашому, що свідки Його тричисленні, Тройцю ісповідуючи, через муки сповнилися, їх же благоговійно шануємо, знаючи, що від них подається сліпим прозріння, кривим ходіння, від бісів звільнення, і багато від різних недуг зцілення молитвами їхніми святими, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.