Була ж в Угличі в благородного царевича князя Димитрія бояриня одна, вдова на ім'я Василиса, яку кликали Волохова, із сином Данилком Волоховим. Та вдова була нянькою малого царевича і завжди при ньому перебувала. Ту-бо вдову з її сином злопідступний ворог Борис Годунов до своєї ради схилив, дав їй і синові її превеликі дари і більші дати обіцяв. Ще ж обіцяв синові її велику честь і маєтки великі, якщо вчинять його волю і якимось чином заберуть із землі життя пана свого царевича Димитрія. І почала окаянна та жінка смертоносну отруту, приготувавши, давати царевичу то в їжу, то в пиття. Бог же, охороняючи невинного отрока, дав природі його таку силу, що не могла смертоносна отрута зашкодити йому. Не хотів-бо Вишній Будівничий, аби незлостивого того агнця мученицька смерть таємною була, але щоб відома стала цілому світові кров невинна — на більше осоромлення й осудження убивцям. Бачила Василиса, що неушкодженим залишається царевич, — приготувала сильнішу отруту й давала її завжди, проте нічого не досягнула, сповнювалися на святому царевичу слова Царя Небесного Христа, у Євангелії мовлені: "Якщо і щось смертоносне вип'ють — не зашкодить їм". Сповістила ж Василиса таємними посланнями Борису Годунову, що царевичу Димитрію ніяка отрута не шкодить. І сповнився Борис журби та гніву, і скликав братію свою, що з того ж Годунових дому була, і радників своїх зібрав, з них же найприязнішим йому був Андрій Клешнин, — радився з ними, як йому намірене діло привести до сповнення, щоб царевича Димитрія стратити, наче вболіваючи за царство, аби не ділилося на частини. Один же з них, на ім'я Григорій Васильович Годунов, не приєднався до ради їхньої лукавої і не погодився з починанням злим їхнім, але й боронив їм таке діло і плакав гірко. Вони ж від нього почали відчужуватися і не кликали більше до своєї ради. Борис же Годунов не через довгий час і смерть йому через отруту влаштував, не жаліючи роду свого. Вирішили послати в Углич нових начальників, і градоправителів, і царевичу виховників, аби всю волю і владу забрали у благовірної цариці Марії Теодорівни, матері царевича Димитрія, і, вибравши час, щоб відкрито убили невинного святого отрока. Вибрали на те двох знатних мужів — Володимира Загрязького і Никифора Чепчюгова. Ті ж на владу йти не відмовлялися, але щоб панові своєму царевичу Димитрію щось погане вчинити, — про те й подумати не хотіли, Бога боялися. Борис же дуже на них гнівався і незабаром звів на них якісь напасті, і багато біди, і всіляку кривду робив — і врешті знищив їх.
Андрій же Клешнин, радячи Борисові, невтомно шукав таких людей, які б його волю здійснили. І коли те пропонував у домі своєму наодинці братам своїм і друзям — всі й чути про таке прокляття не хотіли. Один же дяк Михайло Битяговський (у його серце, як же колись в Юдине, сатана увійшов) прийшов до Андрія і сказав йому осібно: "Я хочу бажання ваше виконати і вчинити волю вашу". Андрій вельми тим втішився і сповістив Борисові. Втішився ж і Борис, і зразу прикликав до себе того Михайла, обдарував його великими дарами і честь більшу обіцяв йому, якщо загадане діло здійснить. І, не барячись, відпустив його в Углич, а з ним послав сина його Данила Битяговського та племінника їхнього Микиту Качалова і звелів їм керувати і владарювати в Угличі над усіма. Вони ж прийшли в Углич, наче вовки хижі, і як же від Бориса Годунова, що їх послав, навчені були, спочатку забралу всю волю і владу в благовірної цариці Марії Теодорівни, матері благовірного царевича князя Димитрія. І багато їй печалі і клопоту чинили, на прогодування їй і на всіляку домашню потребу дуже мало подаючи. Також і в братів її Михаїла і Андрія, що стриями і виховниками царевичу були, відняли честь їхню. І ледве їм дозволили до царевича щодня приходити. Самі ж нові правителі цілого Углича, дихаючи убивством, шукали зручного часу, аби здійснити задумане зло, на яке були послані. Мати ж блаженного отрока, цариця Марія, бачачи зло їхнє і підступ і розуміючи недобрий намір їхній, почала любого сина свого царевича Димитрія пильнувати уважно, нікуди від себе зі своєї хатини не випускала. Убивці ж, бачачи, що не мають зручного часу на вбивство, бо отрок від матері до звичних для дітей забав нікуди не виходить, звеліли вищезгаданій боярині Василисі, аби якось звабою вивела його до них. Був же місяця травня 15-ий день, на пам'ять преподобного отця нашого Пахомія Великого. В полуднє, коли нікого з родичів і справжніх оберігачів і виховників у дворі царському не було, бо всі в час полуденний розійшлися в доми свої, притаїлися там три заколотники — Данило Битяговський, Микита Качалов та син вищезгаданої Василиси Данилко Волохов: вже-бо домовилися з тою проклятою зрадницею Василисою, яка в той час мала вивести до них царевича. Підійшла тому та бояриня до цариці Марії, заговорила до неї лукаво, аби хоч на короткий час випустила царевича у двір побавитися, і вдавала, наче співчуває малому хлопцеві, якого в домі тримають без виходу. І так обхитрила царицю (вірила-бо їй цариця як тій, що завжди при ній перебувала, ані не знала про її облесний підступ) що та відпустила зі своєї хатини любого сина свого. Василиса ж, взявши хлопця за ручку, вивела його зовні, а годувальниця його, що вигодувала його грудьми своїми, болісним зрушившись духом, наче знаючи, що має бути, не хотіла випустити царевича, але затримувала його. Василиса ледь не насилу вела його, як ягня на заколення, за ними йшла годувальниця, хвилюючись і зітхаючи. Коли ж зійшли на нижній ґанок, тут явилися вбивці, що чекали на них. І, взявши від Василиси царевича за ручку, син її Данилко Волохов, що ніж оголений таємно в рукаві тримав, вивів його насеред двору і сказав до хлопця: "Це в тебе, государю, нова барма". Той же, наче ягня незлобливе, підняв голову і відповів йому тихим голосом, кажучи: "Це моя стара барма". Коли хлопець те сказав, раптом вбивця той приготованим ножем, наче змія жалом, уколов святого отрока в шию, але не зміг перерізати горла: страх і тремтіння його охопили — і, кинувши ножа, утік. Годувальниця ж як це побачила, зразу закричала голосом сильним і впала на царевича, що лежав на землі. Данило ж Битяговський і Микита Качалов почали бити її дуже і штовхати ногами, що залишилася вона напівмертва. Отрока ж, забравши від неї, зарізали, як ягня, — горло йому перерізали. Почула цариця крик той, побігла швидко з горниці своєї додолу, і коли побачила єдиного сина свого, наче ягня зарізаного, тіло ж його ще тремтіло, і кров з рани лилася, — підняла голос великий, що з материнської утроби рвався, і ридала гірко, її ж зойк і ридання ніхто переповісти не може. Вдарившись об землю, побиваючись над заколеним синовим тілом, била руками в груди свої, рвала волосся, закривавлене чисте тіло дитини своєї сльозами, наче струменями, змочувала, горе і лихо взивала — від великого болю і туги сердечної знемогла і впала наче мертва. Так убитий був невинний отрок, святий благовірний царевич Димитрій Іванович, государ углецький, від рабів своїх, заздрісних злостивців і владолюбців, у восьмий рік від народження свого, шостого тижня після Пасхи, у день суботній, у восьму годину дня, в останню чверть.