Домовились обидва, вийшли з монастиря і вирушили в дорогу до Білого озера, покладаючись на Бога. Досягнувши за багато днів білоозерських країв, обходили різні місця в пустелі, і ніде преподобному Кирилові не полюбилося, аж поки не прийшли на вказане йому у видінні місце, де нині є монастир. Туди прийшовши, зразу пізнав те місце, і полюбив його вельми, і, помолившись, сказав: "Ось спокій мій, тут оселюся, бо Пречиста Матір вибрала його. Благословен Господь Бог віднині і довіку, що почув молитви мої". І зразу поставив хрест на місці тому, і вдячний канон відспівав на славу Пречистої Богородиці, і розповів Терапонтові про видіння, яке було йому в монастирі про місце те. Обидва подякували Богові і Пречистій Богоматері й осіли там. І спершу викопали собі в землі малу келію, прожили якийсь час разом. Тоді вирішили розлучитися, бо блаженний Кирило повної безмовности хотів. Кирило-бо на місці залишився, а Терапонт недалеко звідти відійшов, десь за п'ятнадцять поприщ, і знайшов місце для себе добре, оселився на ньому в Бозі, де після того й монастир, коли зібралися до нього брати, влаштував і збудував церкву в ім'я Пречистої Богородиці — чесного її Різдва. І нині той монастир, що називається Терапонтовий, благодаттю Божою поширений, і примножений, і прекрасно збудований.
Місце ж те, де преподобний Кирило оселився, — це був бір і ліс густий, і не було поблизу поселення людського. Гарне було місце, кругле, водами навколо, наче стіною, загороджене. І жив там отець святий у келії, у землі викопаній, постницькі пустельні здійснюючи подвиги й повстаючи на невидимого супостата. Через якийсь час двоє християн пустелею йшли, знайшли цього святого і дивувалися його настільки суворому перебуванню — і користали з богонатхненних слів його. І почали після того часто приходити до нього, бажаючи бачити світле лице його, благословення ж від нього сподоблятися і приймати користь. І приносили потрібне старцеві. Імена ж їхні були Авксентій, на прізвисько Ворон, і Матей, Кукос названий, який пізніше був пономарем тої обителі. Розповідали ті чоловіки річ таку. Багато років перед тим землероб один, Ісая на ім'я, жив поблизу місця того, де святий Кирило оселився. Той Ісая і ті, що з ним, часто чули голос дзвонів і дивний спів на місці тому, а найбільше в дні недільні і святкові. І не лише Ісая, а й инші люди, що минали те місце, дзвони на ньому і співи чули. Тому ж і багато разів у час дзвону приходили на те місце — хотіли бачити, звідки дзвони і співи чутно. Голоси чули, очі ж нічого бачити не могли — і з жахом дивувалися, відходили, пізнаючи, що непроста то річ. З тими двома згаданими чоловіками, Авксентієм і Матеєм, одного дня преподобний обходив пустелю ту. Ненависник добра, ворог, знав, що має вигнати його звідти преподобний Кирило. Не міг же його жодними привидами і примарами настрашити, бо все те преподобний вважав меншим за павутину, — тоді винайшов на нього підступ такий. Сон важкий, допустом Божим, навів на нього, і не міг святий іти, сном зморений, але хотів лягти і спочити. І мовив до людей, що були з ним: "Посидьте тут, поки я трошки засну". Вони ж йому сказали: "Іди, отче, в келію, щоб там спочинок прийняти". Отець же, не мігши йти, сном переможений, побачив місце, для спочинку добре, і ліг трохи спати. Коли ж заснув, голос якийсь страшний збудив його, що промовляв: "Втікай, Кириле, втікай". Він же від незвичного голосу того збудився, злякався й утік з місця — і зразу дерево велике впало, і вдарило впоперек у місце, де святий лежав. І зрозумів преподобний, що то було диявольське наслання. І почав з того часу пильнішим й обережнішим бути, і молився до Бога і Пречистої Його Матері, щоб забрали від нього важкість сну. І було йому за проханням його — багато днів і ночей без сну проводив, анітрохи не дрімаючи. Уночі на молитві стояв, удень же трудився, працюючи руками, — ліс рубав і місце, що було в гущі лісовій дуже тісне, очищав, бажаючи насіяти якогось насіння, аби з поту лиця свого і з труду рук своїх годуватися. Якось, гілок багато навколо місця того зібравши, запалив. Диявол же зрушив вітер великий, і дим з полум'ям оточив преподобного звідусіль — і не відав, куди втікати, бо дим великий місце те закрив. Святий же, у такій несподіваній біді смертельній себе бачачи, возвав до швидкої Помічниці Пречистої Діви Марії — і зразу явився йому хтось, взяв його за руку й мовив: "Іди за мною". Вивів його з вогню неушкодженим і невидимий став. Так допомога Богородиці поспішила вирятувати раба свого з біди нежданої.