З того часу Теодор той здобув велику любов і віру до святого і мав його не за людину, а за ангела Божого. І приходив до нього по благословення, приносив потрібне і ніколи з порожніми руками перед ним не з'являвся. Розходилася про преподобного Кирила слава всюди, і багато людей до нього йшло. Прийшов в обитель його один чернець, Ігнатій на ім'я, великий у доброчинствах, і суворіше від усіх мав життя, і був при блаженному Кирилові другим прикладом для всіх братів. Казали про того Ігнатія, що за тридцять років чернецтва свого не спочивав на ребрах своїх, але або просто стоячи, або трохи присівши коротким дріманням сон стрясав. Такий муж й инші йому подібні подвижники хотіли мешкати разом із преподобним Кирилом через досконале в богоугодженні життя його.
Устав же і чин життя чернечого в обителі преподобного Кирила був такий. У церкві нікому не дозволялося розмовляти ані виходити швидше, ніж закінчиться правило. Кожному наказано було на його встановленому місці і чині стояти зі страхом й уважно слухати співане. Також благочинне поклоніння Євангелію і святим іконам за старшинством пильновано було — аби штовхання не зробилося серед братів. Сам же блаженний настоятель, у церкві стоячи, ніколи до стіни не притулявся і вдосталь не сидів, хоч ноги його від стояння наче стовпи були. Подібно і при трапезі належний чин ретельно берегли: кожен на своєму місці сидів з покорою і мовчанням, і нікого не було чути, окрім читця одного. Братам же завжди три страви були, окрім пісних днів і тих, коли співається "Алилуя". У ті-бо дні стримувалися добровільно і в міру сили: одні сухий хліб їли, инші цілий день без їжі перебували. Настоятелеві ту ж, що й братам, на трапезі ставили їжу і рівний з иншими уділ, але преподобний нічого до ситости не приймав. Вставши з трапези, після подяки кожен мовчки виходив до своєї келії, не затримуючись на будь-яку бесіду ані не заходячи до иншого брата в келію, хіба була на те велика потреба.
Якось трапилося одному братові, на ім'я Мартиніян, коли з трапези йшов, зайти до иншого брата через якусь потребу. Те побачив преподобний, прикликав його до себе і спитав: "Куди ти ходив?" Той же мовив: "Мав до брата справу і через те хотів до нього зайти". Святий же присоромив його, кажучи: "Чи так бережеш чин монастирський? Чи не міг ти спершу піти в келію свою і належно помолитися, а тоді, якщо треба було тобі, піти до брата?" Мартиніян же наче усміхнувся й мовив: "Отче, коли прийду в келію мою, то більше не можу вийти". Святий же сказав: "Так чини завжди: спершу в келію іди, і келія всього доброго навчить тебе". Дотримувалися в обителі тій і такого чину: якщо хтось до якогось брата принесе від кого грамоту чи якесь приношення, той брат, грамоти не розкривши, приносив до настоятеля, також і що приносили йому, те до отця ніс. Подібно, якщо хтось хотів від себе до когось поза монастир листа послати, то без отчого веління не смів. У келії нічого ж нікому не дозволено було мати, окрім найпотрібніших речей, ані щось своїм не можна було називати, але, за апостолом, все спільне мали. Срібла ж не мали брати, окрім спільної монастирської скарбниці, — з неї ж всі все необхідне мали. Ані навіть окрайця хліба не можна було в келії нікому зберігати, ані пиття якогось. Якщо ж спрагу хто відчував, ішов до трапезної і там з благословенням втамовував свою спрагу. Якщо комусь траплялося зайти до келії до будь-якого брата, то нічого иншого не бачив там, окрім ікон, і книг, і посудини з водою, щоб руки вмити. Так ченці від будь-якої пристасті були вільні, єдину турботу мали — щоб Богові догодити, любов один до одного і смирення мати і задля спільної потреби трудитися. А на церковний спів і на монастирське діло кожен з ревністю спішив, один одного випереджуючи, щоб опинитися першим. І кожен, не лінуючись, у міру сили своєї працював, бо служили не як людям, а як Богові. У кожній спільній справі пильнували, аби не було в них якогось нарікання ані марного слова, але кожен мовчки працював, зберігаючи духовну свою любомудрість, і здавалося, що стоять і працюють перед очима всевидячого Бога. Якщо ж хто і хотів говорити, то нічого иншого, окрім того, що з книг на користь иншим братам, а найбільше тим, які не знали Писання. Й иншого багато корисного було братам у богоугодному укладі життя. Кожному приклад і міру правила давав преподобний отець, і не було серед них видно нікого, хто б мав свою волю і своє мудрування, але всі волю настоятеля, наче Боже веління, виконували без перечення і нарікання. Ті, що вміли працювати руками, все зроблене у спільне хранилище відносили, нічого собі без благословення не затримували. Але й не було спокуси нічого затримувати, бо все для тілесної потреби в спільноті мали. Сам же преподобний зовсім не любив бачити на собі якусь гарну одежу, але латаний багатошовний носив одяг. Мав же блаженний Кирило і такий звичай: після утрені і звичного свого в келії правила приходив на кухню подивитися, яка страва буде для братів. Просив і велів тим, що служили на кухні, аби намагалися відповідно братам готувати їжу, часом же і сам допомагав їм, працюючи. Що могло в пустельному місці з їхніх трудів бути, які були засоби до існування в тих, що перебували в добровільній убогості? Пиття, що ним упиваються, ніколи вони не мали, бо й устав такий міцно законоутвердив був преподобний Кирило, щоб не лише за його життя, а й більше після його переставлення ніхто не посмів п'янкого пиття внести в обитель його. Старання велике мав преподобний про монастирський устав — щоб не зруйнувався, а найбільше щоб давніх святих передань і постницьких законоположень не переступали ченці. Якось у святу велику Чотиридесятницю прийшла до обителі княгиня Агрипіна, благочестивого князя Андрія дружина, заради молитви, бо те місце, на якому обитель стояла, було того князя вотчиною і власністю. Була ж та княгиня вельми благочестива і христолюбна, чернечий чин вельми шанувала і до преподобного отця Кирила мала прихильність. Захотіла ж у день недільний почастувати братів рибними стравами, але святий не допустив цього. Довго ж вона просила преподобного отця, аби дозволив братам скуштувати риби. Відповів святий: "Якщо це зроблю, то сам уставу монастирського руйнівником буду, і будуть після кончини моєї говорити, що Кирило звелів у Великий піст рибу їсти". Княгиня ж почастувала братів пісними стравами і пішла додому, хвалячи святого за твердість у дотриманні передання святих отців. Доти про устав і чин монастирський, далі ж повертаємося до розповіді про инші доброчинства преподобного отця.