Це від праведного того чуючи (говорить Пафнутій), спитав я його, кажучи: "Після твого, Отче, приходу на це місце, чи щось надокучало тобі чи ні?" Відповів той: "Незліченно бісівських нападів я перетерпів, багато разів боролися зі мною і не перемогли мене — помагала мені благодать Божа. Протистояв-бо я їм знаменням хресним і молитвою. Окрім же ворожих нападів, ще й тілесні хвороби надокучали мені: вельми боліла мене утроба, що й на землю я падав з того болю, і не міг, стоячи, звичні молитви молити, але в печері своїй, на землі лежачи, здійснював співи мої у великому стражданні, що ані вийти геть не міг. Молився ж до милосердного Бога, щоб через ті хвороби, які облягли мене, подав мені прощення моїх гріхів. Одного дня, коли сидів я на землі й утробою вельми страждав, побачив мужа чесного, що переді мною стояв і казав мені: "На що хворієш?" Я ж ледве міг відповісти йому, сказав: "Господи, утроба болить". І сказав до мене: "Покажи мені, де болить". І я показав йому. Він же простягнув руку свою, поклав долоню свою на болюче місце і, скеровуючи пальці руки своєї, прорізав місце, як ножем, вийняв нутрощі мої, через які я страждав дуже, і показав мені виразки, які на них були. Обрізавши їх рукою і хустинкою чистою обтерши, знову вклав на їхнє місце. Пальцями прорізане місце заліпив, долонею загладив і сказав мені: "Ось ти здоровий, більше не гріши, щоб не було тобі гірше. Але служи Господові Богові твоєму віднині і довіку. З того часу перебуваю без болю, дякуючи Богові і славлячи милосердя Його". У такій бесіді, — говорить Пафнутій, — звечора з преподобним тим отцем сівши, провели мало не цілу ніч, зранку-бо встали на звичну молитву. Коли настав день, просив я довго преподобного отого отця, аби звелів мені жити при ньому або хоч би десь окремо поблизу нього. Він же сказав мені: "Не зможеш, брате, тут бісівських напастей витерпіти". І не дозволив мені перебувати при ньому. Тоді я просив його, щоб сказав мені своє ім'я. І сказав, мовивши: "Ім'я моє Тимотей, поминай мене, любий брате, і молися за мене до Христа Бога, щоб здійснив на мені до кінця милосердя своє, якого мене сподобляє". Я ж, Пафнутій, припав до ніг його, просячи молитися за мене. Він же мені сказав: "Владика наш Ісус Христос благословить тебе, і покриє тебе від усіляких сітей диявола, і подасть тобі шляхи праведні, щоб без перешкод прийшов ти до святих Його". Благословив мене преподобний Тимотей і відпустив з миром. Прийняв же я з рук його на дорогу плоди фінікові, і воду з джерела в посудину свою зачерпнув, і поклонився святому старцеві тому, і пішов від нього, славлячи Бога й дякуючи Йому, що сподобив мене бачити такого угодника свого, і користати зі слів його, і благословення від нього прийняти. Повертаючись звідти, через декілька днів дійшов я до монастиря пустельного і зупинився в ньому перепочити й побути там трохи. Сумував же, думаючи собі й кажучи: "Чим є моє життя? Або які мої подвиги? Не дорівняються до тіні життя і подвигів угодника Божого, якого я бачив". Немало днів я так думав і хотів наслідувати в боговгодженні того правденого мужа. Спонукало ж мене милосердя Боже, щоб піклувався я про душу свою й не полінувався знову йти у внутрішню пустелю непрохідним шляхом до того краю, де живе рід варварський, що називається мазик. Усе моє старання на те було, щоб довідатися, чи є ще й инший якийсь пустельник, що служить Богові, аби приєднатися до нього і прийняти від нього користь душі моїй. Виходячи ж знову в намірену пустельну дорогу, взяв я трохи хліба і води, чого мені не надовго вистачило. Коли закінчилися хліб і вода, сумував я, не маючи їжі. Проте кріпився, і йшов чотири дні й чотири ночі без їжі і пиття, і знеміг дуже тілом, і впав на землю, чекаючи смерти. Тоді побачив мужа святоліпного, прекрасного і пресвітлого. Прийшов він до мене, руку свою на уста мені поклав і невидимим став. І зразу відчув я в собі силу, що ані їсти не хотів, ані пити. Вставши ж, знову пішов у ту внутрішню пустелю і ще чотири дні й ночі без їжі і пиття перейшов — і знову почав знемагати від голоду і спраги. Піднісши руки до неба, помолився я Господові і знову побачив того мужа, який прийшов, торкнувся уст моїх і невидимим став. Я ж від того прийняв знову велику силу і вирушив у дорогу. Коли ж був уже сімнадцятий день моєї подорожі, дійшов я до високої гори. Втомлений був, сів на підгір'ї спочити і побачив здалеку мужа, що йшов просто на мене. На вигляд був вельми страшний, волоссям густим весь оброслий, наче звір, і білий, як сніг, — сивий був від старости. Волосся ж голови і бороди його було довге аж до землі і, наче одяг, тіло покривало. Чересла ж свої мав підперезані листям пустельного бадилля. Коли ж я побачив, що він до мене зближається, перелякався і вискочив на камінь, що трапився мені на узгір'ї. Той же, дійшовши до підгір'я, сів у тіні перепочити — втомився спекою і немічний був від старости. Поглянув на гору, побачив мене і промовив: "Зійди до мене, чоловіче Божий, бо і я чоловік, подібний до тебе. Живу в пустелі цій Бога ради". Я ж, — каже Пафнутій, — чуючи це, усім серцем кинувся до нього і припав до ніг його. Він же сказав мені: "Встань, сину мій, бо й ти раб Божий і друг святих його, ім'я тобі Пафнутій". Встав-бо я, він же звелів мені сісти. І сів я з радістю перед ним. Просив же я його дуже, щоб сказав мені ім'я своє і про життя розповів: як у пустелі перебуває і скільки часу. Він же, прохання моє наполегливе бачачи, почав мені розповідати про себе, кажучи так: "Моє ім'я Онуфрій. Маю ж шістдесят років у пустелі цій, поневіряючись у горах. І жодної не бачив людини, тебе лише нині бачу. Було ж моє попереднє перебування в чесному монастирі, що називався Єрити, поблизу града Єрмополя, що в Тиваїдському краю. Монастир же той мав сто братів, всі ж однодушні були, спільне життя мали у згоді, у великій любові, в Господі нашому Ісусі Христі. Спільні в них їжа і одяг, у безмовстві й мирі постницьке життя провадять, славлячи Господню доброту. Я ж там у дитинстві моєму, коли в послушництві наставлявся, навчався від святих отців ревної віри і любови до Бога й уставів чернечого життя. Чув, як вони розмовляли про святого Іллю-пророка, як, Богом зміцнюваний, жив, постячи, у пустелі, так само і про святого Йоана Предтечу, на якого не був подібний ніхто з людей ніколи і який жив у пустелі аж до дня явлення свого в Ізраїлі. Питав же я отців святих, кажучи: "Чи більші ті, що живуть у пустелі, від вас перед Богом?" Вони ж, відповідаючи мені, казали: "Так, дитино, більші від нас, ми-бо один одного щодня бачимо, і соборний церковний спів здійснюємо з радістю, і, якщо зголодніємо, хліб готовий знаходимо. Також якщо спраглі — готову воду маємо. І якщо трапиться, що хтось із нас занедужає, втішають його инші брати, бо разом живемо всі й один одному помагаємо і служимо задля любови Божої. Ті ж, що живуть у пустелі, без того всього існують. І якщо котромусь із пустинножителів трапиться якась прикрість, хто його утішить? І в недузі хто поможе і послужить? Якщо рать від сатани нападе, де знайде людину, яка б змогла перемінити йому ум чи переконати, коли сам він самотою? І якщо не буде в нього їжі, де її легко знайде? Також і коли буде спраглий, то нема води близько. Там, о дитино, незрівнянно більший труд, аніж нам, що в спільноті живемо. Ті, що входять у пустельне життя, більше починають служити Богові, вдаються до більшого посту, голод, і спрагу, і спеку полуденну, і студінь нічну великодушно терплять, нападам невидимого ворога протистоять міцно і перемогти його всіляко намагаються. І всю путь тісну й прескорботну, що в Царство Небесне веде, проходити стараються. Для того прибувають до них від Бога святі ангели, які їжу їм приносять і воду з каменя виводять, і зміцнюють їх настільки, що збуваються на них слова Ісаї Пророка: "Ті, що покладаються на Господа, зміцніють, крила д