У той самий день страждання святих мучеників Пасикрата і Валентина
Пасикрат і Валентин, Христові мученики із Родостола, градаМізійського, були воїнами-християнами при ігемоні краю того Авсолані. Бачили ж людей, ідольською звабою одержимих, що поклоняються бісам за велінням правителів. У той час, коли багато з вірних, боячись мук, втікали і ховалися, вони відкрито і сміливо визнали себе християнами і єдиного істинного Бога прославляли, бездушних ідолів проклинали. Тому взяли їх ідолопоклонники і на суд привели, примушували принести кадило ідолам. Стояв же там ідол Аполлонів, до нього святий Пасикрат побіг, плюнув в лице і сказав: «Така честь цьому богові належить». За те важкими веригами залізними був обкладений і вкинений до темниці. Тими веригами воїн Христовий, наче золотими прикрасами царськими, красувався, радіючи, що сподобився такі за Христа носити. Посаджений же був з ним і Валентин. І знову на суд ігемонові обох представили. І прийшов туди брат Пасикратів на ім'я Папіян, який християнином був, але боявся мук, тому приніс жертви ідолам. Він зі сльозами просив Пасикрата, брата свого, аби приніс ливан витесаному, як же і він приніс, і вдав на якийсь час, наче він ідолопоклонник, щоби так від мук лютих себе врятувати. Але святий мученик Пасикрат відштовхнув його від себе і назвав його не достойним роду свого, бо відступив від Христової віри. Сам же побіг до жертовника, руку свою у вогонь поклав і до ігемона сказав: «Тіло смертне, як же бачиш, вогнем згоряє, але душа безсмертна не зважає на видимі ці муки». Коли допитував ігемон Валентина святого, таке ж відповідав, готовим себе показуючи на всі муки за Христа. Тому обидва на посічення засуджені були. І коли слуги катові вели святих за град на смерть, мати Пасикратова ішла за ними, переконуючи по-материнськи сина свого, щоб без страху приступив до смерти, боялася-бо за нього, аби не злякався — юний ще був. І відтяли голови святим. Було ж святому Пасикратові літ двадцять два, Валентинові ж тридцять. Мати ж із радістю і веселістю прийняла тіла обох, поховала чесно, славлячи Христа Бога.
У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Томи Юродивого
Тома святий у Келесирії в одному з монастирів инокував. Посилали ж його на службу в Антіохію: звідти все необхідне для монастиря брали, бо й поле монастирське там лежало. Приходячи в град, старець вдавав, що юродивий. Один урядник церковний на ім'я Анастасій вдарив його в щоку, бо надокучав йому старець проханням милостині для монастиря свого. І почали ті, що при тому були, обурюватися, гніваючись на Анастасія, що вдарив старця. Блаженний же Тома пророчо сказав до них, кажучи: «Відтепер ані я від Анастасія нічого не прийму, ані Анастасій не зможе нічого дати». І збулося таке: Анастасій-бо через день помер, а Тома блаженний, повертаючись із града в монастир свій, спочив у лікарні, що була в передмісті у Дафні при церкві святої Євтимії, і там розхворівся, до безсмертного перейшов життя, і похований був на місці, де подорожніх ховали. Наступного дня жінку одну подорожню померлу ховали, поклали зверху старця о другій годині дня. О шостій годині викинула земля жінку, і дивувалися всі вельми. Коли настав вечір, поховали її в тому ж гробі. І наступного дня побачили, що вона знову викинена з гробу. І взяли тіло її, і поховали в иншому місці. Коли минуло декілька днів, знову поховали иншу жінку зверху авви Томи, бо не розуміли мешканці місця того, що старець, який спочив у Господі, не терпить, аби похованою була зверху нього жінка. Коли ж і ту жінку викинула земля, тоді зрозуміли, що старець не погоджується з тим, аби зверху мощів його був похований хтось. Пішли й сповістили про те патріярхові Домнину. Він же звелів усім громадянам вийти в Дафну зі свічками та піснями, і, взявши мощі святого, перенести до граду й покласти в тій гробниці, у якій же багатьох святих мучеників тіла лежали. І збудували над ними малу церковцю, і багато від мощів преподобного подавалося хворим зцілень, і мор, що був в Антіохії, припинився до нього молитвами, через те антіохійці встановили річну йому пам'ять празником відзначати, хвалячи Христа Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.