Ще ж і підозри від цариці і її ревнощів боялася, сповістила їй ту річ і просила її, кажучи: «Задля Бога, який створив небо і землю, Його ж ти боїшся і Йому ж цар Константин, брат твій, вірно служить, не дай, щоб загинуло дівство моє в беззаконному тому поганому шлюбі». Те чуючи, цариця полюбила її вельми за таку цноту і страх Божий, і думала, як би її заховати. Коли ж шукав за нею цар, цариця звеліла пустити в палатах царських таку чутку, наче Глафіра стратила розум і лежить хвора, і при смерті є. І, чувши те, цар перестав думати про Глафіру. Цариця ж, побачивши зручний час, відпустила таємно блаженну Глафіру від себе, давши їй багато золота, і срібла, і каміння дорогоцінного, і коштовних прикрас, і дорогого одягу, і всього потрібного щедро, ще ж і рабів вірних і рабинь дала їй, щоб достатньо було для послуження їй. І, довіривши її чесним і благовірним зі слуг своїх приставникам, звеліла їм допровадити її до Вірменського краю, нікому про неї не кажучи, і там перебувати, допоки Господь не влаштує кращого. Вони ж дали слово цариці, що все наказане їм виконають зі всілякою пильністю. Взявши блаженну Глафіру, приставники одягли її, як же й инших з нею дівчат, у чоловічий одяг і вийшли з града Никомидійського. І за довгий час довгу дорогу здолали, і до Вірменії наближалися, досягли града Амасійського, де була митрополія Понтійського краю. І побачила Глафіра красу града того, сказала до слуг своїх: «Якщо знайдемо тут рід християнський, залишимося у граді цьому». І звеліла їм питати про християн. Трапився там один юнак з дому чесного амасійського громадянина на ім'я Квінтія. Той юнак, довідавшись, що подорожні ті християни і що одновірців собі шукають, побіг і сповістив пана Квінтія. Квінтій же зразу сам із поспіхом до подорожніх прийшов і просив їх прийти у дім його і перебувати в нього, скільки захочуть, кажучи, що він християнин, і сповіщаючи, що в граді їхньому багато християн і мають єпископа — мужа визначного, апостолам подібного. Подорожні ж зраділи, таке чуючи, пішли до пана Квінтія і перебували в домі його, дав-бо їм окремі кімнати для спочинку. Прийшов Василій, про якого ж нам слово, муж вчений і дарів духовних сповнений. Він питався, хто вони і звідки. Розповіла цнотлива Глафіра всю про себе таємницю, що з Італії родом, християнка вірою, рабиня сестри царя Константина, дружини ж царя Ліцінія. І розповіла про причину подорожі своєї. Святий же єпископ Василій і пан Квінтій, про неї чувши, заборонили їй і всім слугам її виходити кудись із дому і розмовляти з будь-ким, щоб ігемон граду того не довідався про неї і щоб не було біди через неї усім амасійським християнам. Казав же і те Божий раб Василій, що її втеча і подорожування для Божої будуть слави. Тоді ж святий той єпископ будував церкву у граді, якої до того часу християни не мали в ньому, але тільки зовні малий храм був. Тому блаженна діва Глафіра дала єпископові багато золота і срібла на церковне будівництво і все, що їй цариця подарувала, витратила на те будівництво на честь Христа Бога, нічого ж собі не залишаючи. Писала ж і до цариці, пані своєї, сповіщаючи їй, де вона і в кого перебуває, і про будівництво церкви написала, просячи більше прислати золота на закінчення і прикрашення церкви. Цариця ж із радістю і сердечністю те зробила, послала до неї коштів багато і дарів церкві й єпископові, до нього ж і написала, вручаючи йому рабиню свою, цнотливу діву Глафіру. Минуло немало часу, дійством бісівським вищезгаданий постельник царський знайшов десь лист Глафірин, до цариці написаний, і прочитав, довідався, що жива Глафіра, яку вони вважали померлою, і де перебуває, з листа її довідався, і сповістив те цареві Ліцінію. Цар же превеликої люті сповнився, зразу написав до ігемона Амасійського, наказуючи, щоб Василія, єпископа християнського, і Глафіру, рабиню, залізом закувавши, прислав до нього швидко в Никомидію. Але з Божого Провидіння швидше, ніж дійшло послання те цареве в Амасію до ігемона, блаженна і свята Глафіра до Господа відійшла. Тому одного Василія-єпископа взяв ігемон, закував і до царя послав, а про Глафіру сповістив, що вже померла. Коли йшов Василій святий з Амасії до Никомидії, ішли за ним два диякони, Партеній і Теотим, усі ж на шляху багато зла від нечестивих і звіроподібних воїнів витерпіли. І коли в Никомидію прийшли, Божий раб Василій у темниці був замкнений, Партеній же і Теотин перебували в одного чоловіка, який поблизу темниці жив, на ім'я Єлпідифор, який був вірою християнин і дбав про подорожніх. Той Єлпідифор, усе про святого Василія довідавшись, сторожа темничного, знайомого свого, впросив золотом, щоб мати безборонний вхід для себе і обох дияконів в темницю до єпископа. І приходили до святого, коли хотіли, і щоденні співи разом з ним відправляли в темниці, а ще краще — нічні молитви. Перед тим днем, в який же мав стати перед царем на допит Василій святий, опівночі покликав сторожа і спитав його про дияконів своїх і про Єлпідифора. Той же із поспіхом прикликав їх до нього. Він же, за звичаєм, почав співати псалми Давидові, почавши з того десятка: «Пом'яни, Господи, Давида і всю покору його». І, співаючи инші псалми, коли дійшов до слів «Якщо спочину я на кінці моря, — то рука Твоя й там попровадить мене, і мене буде тримати правиця Твоя, Господи», ті слова, простягнувши руки вгору, тричі промовив зі сльозами. Диякони ж, бачивши святого сумного і слізного у молитві, засумнівалися, бо вважали, що єпископ їхній злякався мук, які мають йому бути. Той же довідався, як сказав, яким буде кінець його, як тіло його після страти в море вкинуть. Після закінчення псалмоспіву, коли день уже світав, сказав до дияконів: «Браття, спокуса від диявола, яка на нас насувається і через людей на нас наноситься, близько. Не бійтеся, не знемагайте від скорбот, які мають бути, а